Варфоломиэва нич   ::   Гримич Марина

Тетяна Горошко періодично кип'ятила самовар і робила бутерброди. Дядечко Ґіві неспокійно метушився по кімнаті, час від часу натикаючись на Васнєцова-Паваротті, який робив те саме. О десятій годині вечора, коли стало зрозуміло, що вибори вони виграють, дядечко Ґіві притягнув ящик шампанського, а об одинадцятій уже почав відкорковувати пляшку за пляшкою. Спочатку всі опиралися, а потім долучилися до шкідливої забави.

Кожен радів, як умів: дядечко Ґіві танцював лезгінку. Васнєцов-Паваротті плескав йому в ритм і підспівував. Ідея Іванівна лебедем пливла навколо дядечка Ґіві, і це в неї непогано виходило. Тетяна Горошко підплескувала. Одна Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна не вставала з місця: дзвінки лунали один за одним.

О першій годині вони, добряче сп'янілі, побачили, що серед них немає головних дійових осіб – Павла Івановича Печеніга і Варфоломійовича. Хтось згадав, що вони пішли в окружну виборчу комісію. О пів на другу лишили виборчий штаб і пішли туди. Біля школи стояла швидка, і Васнєцов-Паваротті пожартував, що це за Колосальним. Усі голосно розреготалися.

Блукаючи по школі, вони натрапили на актовий зал, де розмістився лічильний центр виборчкому. Там їм повідомили, що за попередніми підрахунками Павло Іванович Печеніг переміг у виборах, набравши 68 відсотків голосів.

З криками «Ура!» члени команди Павла Івановича Печеніга пішли по школі шукати винуватця свята.

Вони завалили в 3-Б клас і побачили людей у білих халатах. На лавці лежав Варфоломійович. Він був у костюмі, білосніжній сорочці і краватці. Його голову тримав у себе на колінах Пашка.

– Пашко! Ти виграв! – загорлав Васнєцов-Паваротті. – Ти набрав 68 відсотків!

Люди в білих халатах з докором подивилися на п'яну компанію.

– Що? – спитала Ідея Іванівна. – Що це значить? Пашка розплакався.

– Що це значить? – закричала Ідея Іванівна. Пашка підняв голову і крізь сльози закричав:

– Святий Миколаю! Міняю свою перемогу на Варфоломійовича!…

Його надривний голос луною облетів напівпорожню школу…

Дощової квітневої ночі провінційним містечком NN блукав молодий чоловік. Його рухи були хаотичними, а хода – непевною. Нарешті він дістався до центральної площі і підійшов до пам'ятника невідомому солдатові, тому самому, що із сколупнутим носом і обгадженою голубами головою. Він довго стояв перед ним, а потім, нахилившись, підняв кілька камінців і став жбурляти ними в пам'ятник, на повний голос кричачи:

– А ти все стоїш? Ти бачиш, що діється? То чого ж ти мовчиш? Скажи мені: чому? Чому саме він? Чому? Чому саме сьогодні? Відповідай, кажу тобі, чому?!

Молодий чоловік сів на камені і, обхопивши руками голову, заплакав. Дощ помалу стихав.

На дахах будинків блиснули перші промені сонця. Починався новий день.