Давня казка   ::   Українка Леся

Розтеклись ловці по гаю,

Полювали цілу днину,

Та коли б же вполювали

Хоч на сміх яку звірину!

А як сонечко вже стало

На вечірньому упрузі,

Стихли сурми, гомін, крики,

Тихо стало скрізь у лузі.

Гурт мисливський зголоднілий

Весь підбився, утомився,

Дехто ще зоставсь у гаю,

Дехто вже й з дороги збився.

Геть одбившися від гурту,

Їде лицар в самотині.

Зирк! — поет лежить, як перше,

На самісінькій стежині.

«Ах, гостинця ти чекаєш! —

Мовив лицар і лапнувся

По кишенях. — Ой небоже,

Вдома гроші я забувся!»

Усміхнувсь поет на теє:

«Не турбуйсь за мене, пане,

Маю я багатства стільки,

Що його й на тебе стане!»

Спалахнув від гніву лицар,

Був він гордий та завзятий,

Але ж тільки на упертість

Та на гордощі багатий.

«Годі жартів! — крикнув згорда.

Бо задам тобі я гарту!»

А поет йому: «Та й сам я

Не люблю з панами жарту...

Бачиш ти — оця діброва,

Поле, небо,синє море —

То моє багатство-панство

І розкішне, і просторе.

При всьому сьому багатстві

Я щасливий завжди й вільний».

Тут покликнув лицар: «Боже!

Чоловік сей божевільний!»

«Може буть, — поет відмовив, —

Певне, всі ми в божій волі.

Та я справді маю щастя,

І з мене його доволі.

Так, я вільний, маю бистрі

Вільні думи-чарівниці,

Що для них нема на світі

Ні застави, ні границі.

Все, чого душа запрагне,

Я створю в одну хвилину,

В таємні світи надхмарні

Я на крилах думки лину.

Скрізь гуляю, скрізь буяю,

Мов той вітер дзвінкий в полі;

Сам я вільний і ніколи

Не зламав чужої волі!»

Засміявсь на теє лицар:

«Давню байку правиш, друже?

Я ж тобі скажу на теє:

Ти щасливий, та не дуже.

Я б віддав отой химерний

Твій таємний світ надхмарний

За наземне справжнє графство,

За підхмарний замок гарний.

Я б віддав твоє багатство

І непевнії країни

За єдиний поцілунок

Від коханої дівчини...»

Щось поет хотів відмовить

На недбалу горду мову,

Та вже сонечко червоне

Заховалось за діброву.

Надійшла сільськая молодь,

Що з роботи поверталась,

І побачила поета,

З ним приязно привіталась.

Тут поет взяв мандоліну,

І на відповідь гуртові

Він заграв, і до музики

Промовляв пісні чудові.

Всі навколо нерухомі,

Зачаровані стояли,

А найбільше у дівчаток

Очі втіхою палали.

Довго й лицар слухав пісню,

Далі мовив на відході:

«Що за дивна сила слова!

Ворожбит якийсь, та й годі!»

II



Літнім вечором пізненько

Сам поет сидів в хатині,

Так од ранку цілу днину

Він просидів в самотині.

Тож сидів поет в віконці,

Слухав співів, що лунали

Скрізь по полю і до нього

У хатину долітали.

Співи стихли, потім хутко

Налетіла літня нічка;

Дерева шуміли з вітром,

Гомоніла бистра річка.

І поет в своїй хатині

Прислухавсь до того шуму,

Погляд в темряву втопивши,

Він таємну думав думу.

Тільки чує — хтось під'їхав

На коні до його хати

І спинився, потім зброя

Почала чиясь бряжчати.

Що за диво! Під віконце

Хтось помалу підступає.

Тут поет не втерпів: «Хто там? —

Невідомого питає. —

Якщо злодій, то запевне

Помиливсь ти, любий друже!»

«Ні, се я, — озвався голос, —

Маю справу, пильну дуже...»

«Хто ж се "я"?» — поет питає.

«Я, Бертольдо, лицар з гаю».

Тут поет пізнав той голос:

«А, мисливий! Знаю, знаю!

Вибачай, прошу до хати,

Хоч у мене трошки темно,

Бо коли я сам у хаті,

Не палю вогню даремно;

Та для гостя запалю вже».

І добув вогню з кресала.

Перед ним лицарська постать

Владаря Бертольда стала.

«Добрий вечір!» — «Добрий вечір»

Став тут лицар і — ні слова.

Щось ніяк не починалась

Тая пильная розмова.

«Де ж твоя, мій гостю, справа?» —

Далі вже поет озвався.

Лицар стиха одмовляє:

«Я, мій друже, закохався...»

Тут поет йому говорить:

«Що ж на се тобі пораджу?

А проте доказуй далі,

Може, чим тебе розважу».

«Закохався я і гину, —

Каже лицар, — вдень і вночі

Бачу я перед собою

Ясні оченьки дівочі».

«Що ж? — поет на те говорить. —

То за ручку та й до шлюбу!»

«Ох! — зітхає лицар.