Иван Вишенський   ::   Франко Іван Якович

V



«О, вітай, моя домівко,

тиха пристане по бурях,

до якої ненастанно

здавна-здавна я тужив!

Камінь тут довкола мене -

се тверда, незламна віра,

се мій дім і мій притулок,

подушка і накриття.

Хрест отсей - то мій товариш,

мій повірпиі; у дпі смутку,

оборона від спокуси

і підпора в скону час.

Небо синє, що крізь отвір

загляда в мою печеру,-

се надія, що полине

у той шлях душа моя.

Сонце ясне, що при сході

на часок в мою домівку

сипле золото й порфіру,-

се великий божий дух,

що в блаженнії хвилини

грішну, скорбну людську вдачу

ущасливлює безмірних

райських розкошів чуттям.

А те море лазурове,

що там гріється на сонці,

а внизу тут б'єсь о скали,

і хлюпочеться, й реве,-

се життя земного образ

ясний, тихий та принадний,

коли здалека дивиться,

а гіркий, страшний вблизу.

Се мій світ. Усе змінчиве

щезло геть. Затихли крики,

гомін бою життьового

тут мене не долетить.

Щезло все дрібне, болюще,

що чуття в душі ворушить

і увагу відвертав

від найвищого єства.

Полишилось лиш постійне,

супокійне і величне.

Про постійне і величне

думай тут, душе моя».

Так балакав сам до себе

у яскині своїй старець,

що ще вчора звавсь Вишенський,

а сьогодні вмер для всіх.

Так балакав не устами -

він устами вже давненько

відовчився промовляти,

тільки голос духа чув.

І в яскині у куточку

сів на камені, плечима

сперся о стіну холодну,

голову схилив униз.

Голова його могутня

на худій, жилястій шиї

гнулася сама вдолину,

мов на тичці той гарбуз.

Сперши бороду на груди,

впер він зір у одну точку

і сидів отак недвижно

довго-довго, наче спав.

Зразу все немов померкло

перед ним, і дрож пробігла

по худім, старечім тілі,

і зомліли змисли всі.

Потім мов теплом дихнуло,

і по тілі розлилося

щось солодке, м'яко-м'яко

попід шиєю пройшло.

І в душі мелькнула мати,

як його малим хлоп'ятком

попід шийку лоскотала,

ах, а він сміявсь, сміявсь!

Потім слух його прочнувся;

мов діамантова нитка,

тон якийсь потягся довгий -

любий, радісний такий!

І душа, мов той метелик,

десь летить за любим тоном;

та чимдалі тонів більше

і все дужчають вони.

Вже гармонія могутня

ллється синьою рікою,

і розкішні тони, бачся,

небо й землю обняли.

І пливе душа аскета

на гармонії величній,

мов на морських хвилях лебідь,

вверх гойдається, то вниз.

Поміж небом і землею

вверх, то вниз душа аскета

розколисана несеться

швидше, швидше, розкішніші

І гармонія велична

робиться фіолетова,

далі синьо-лазурова,

далі пурпуром ярким.

Ось із хвиль тих пурпурових

стрілив промінь золотистий,

вибухнув вулкан огнистий,

ріки світла иотенли.

Розлилось безмежне море

світла ясно-золотого,

і зелено-золотого,

й білого, неначе сніг.

Грають світляні каскади,

величезнії колеса

у всіх кольорах веселки

котяться по небесах.

І рука якась незрима

розпуски барвисті пасма,

розпуска могутні тони

з краю світу аж на край.

Розпускає, порядкує,

і збирає, і мішає -

мов калейдоскоп гігантський,

грає світ весь перед ним.

Мов дитя, душа аскета

потонула в тому морі

тонів, фарб, у тім розкішнім

захваті - і він заснув.

VI



День за днем минав рівно,

як на морі безбережнім

хвиля хвилю рівно гонить,

хмара хмару в небесах.

У своїй печері старець

знов на камені недвижно

спочиває, вперши очі

в лазуровий неба звід.

Втім - о диво! Щось живеє

ворухнулось! На незримій

нитці понад вхід печери

зі скали спускавсь павук.

Старець пильно, дух заперши,

придивлявся павукові,

мов його не бачив зроду,

мов се з того світу гість.

А павук собі швиденько

від верха до споду входу

нитку натягав, по нитці

зараз догори поліз.

І почав як стій снувати,

протягати, заплітати

ниточки, і швидко сітка

вхід яскині заплела.