Меч Арея   ::   Билык Иван Иванович

День видався напрочуд ясний, що траплялось досить рiдко в сю пору; ледве починався п'ятий мiсяць року. Та веснянi повенi й зливища вiдгомонiли ще в травному, й уже добру сiдмицю стояло на годинi, справжнє тобi лiто, хоч дерева обабiч Хрещатого Яру ледве вбрались у прозорi свiтло-зеленi шати, схожi на єдвабнi корзна молоденьких князiвен.

У яру вовтузилося душ iз двадцятеро чи й усi тридцять робiв i челядникiв пiд наглядом гладкого тивуна Малка. Тивун сидiв у холодку пiд калиною, що нависала дрiбним листячком над самий яр, i лiнькувато ляскав себе гарапником по вичовганiй пiдошвi поробошень-постолiв. Поробошнi в Малка були з доброї кабанячої скори, виверненої щетиною назовнi, й скидалися на ведмежi лапи. Та й уся постава тивунова нагадувала лiсового бродника: здоровеннi ручиська, якими легко гнути пiдкови, черево, що перевисало на колiна, й могутнi, дарма що вимощенi салом, рамена. Такому б дуже личило iм'я Бурмило, чи Громило, чи ще якось, тiльки зовсiм не оте Малко, та вже коли людину названо з народження, то iм'я лишається їй до самої смертi, й тут нiчого не вдiєш.

Очi в Малка натомiсть вiдповiдали його йменню, були дрiбненькi й ховалися межи щоками та волохатими брiвми, але тивуновi слугували вони пречудове, й роби та челядники працювали з усiх сил.

Десь поза калиновим кущем форкав кудлатий степовий кiнь, Малко його не бачив, але вороний поводився спокiйно, й тивун тихо мугикав собi в рудий вус:

«Ой травиченько, та морiжечку, ти гляди не вколи менi й нiжечку…»

Поки Малко так ото мугикав, а вiн мугикав майже завжди, роби й челядники були певнi, що нiякого пiдступу сподiватись не треба. Однi тачками возили з-пiд кручi вогку глину, висипали її пiд самий берег рiчки на довгу купу, iншi рискалями вирiвнювали ту купу, третi ж важкими гатилами трамбували. Все йшло розмiрене й звично, без поспiху й зайвої сiпанини, аби день до вечора, однаково ж роботу челядина нiхто не поцiнує й не похвалить. Се знали й вони, роби, знав i тивун i спокiйно мугикав собi в рудi вуса.

Та ось вороний перестав скубати траву, й Малкова пiсня ввiрвалась. Челядники здивовано заповертали голови в його бiк. Малко досить легко, як на свою вагу, звiвся й глянув туди, куди зирив кiнь. Помiж листям весняної калини бiлiла постать. Почекавши, поки вона наблизиться, тивун, тоненьким голосом поспитав:

— Пощо, княжичу, йдеш?

То був син княгинi Ради Богдан. Хлопець мав небагато лiт, але вдався мiцний, кремезний i вже майже зрiвнявсь iз тивуном, тiльки хлоп'яча незграбнiсть, та яснi карi очi, та ще хiба довге шовковисте волосся, що спадало на самi плечi, зраджували князюка: Богдановi на Маковiя пiшов дванадцятий.

— Пощо, кажу, прийшов єси? –перепитав тивун.

Богдан хитнув головою в бiк городу.

— Мати…

— Кликала мене? –здогадався Малко й показав на тих, що гатили греблю: –А хто ж тут?

Але з Богданових вуст годi було витягти ще бодай слово. Княжич сiв i звiсив ноги з кручi.

— Що княгиня хче? –наполягав тивун, та княжич нiби й не чув його. Вiн стрибнув з кручi, з'їхав урвищем аж до тих, що возили глину, взяв з рук челядника рискаля й заходився копати. Потому вхопив тачку за ручницi й легко попхав її вкоченою стежкою до мiсця, де гатили греблю через Хрещатик. Рiчка була неширока й мiлка, до пояса, та навеснi дика вода зiрвала мiст i розмила греблю, а такого вже давно не бувало.

Вивернувши тачку й вiддавши її русявому челядниковi, бiлобровому готовi, якого в княжому дворi звали Ториком, Богдан узяв з рук чорного роба Мааса гатило й примiрявся.

— Важке вельми? –криво всмiхнувся Маас. –Княжич є малий для такого.

Але Богдан i не глянув у його бiк, пiдняв гатило й заходився гупати вже притоптану глину.

Всi челядники й роби поставали й задивились на малого дужця, той же гупав i гупав, немовби важезний дубовий обрубок був iграшкою.