Поклониння ящирци   ::   Дереш Любко

Jim:

ми зібрались у цьому древньому

й шаленому театрі

аби поширити жагу життя

втекти від мудрості натовпу вулиць

7.



Ми будемо втікати. Все життя. Від мудрості натовпу й порад родичів.

Будемо носити цеглу й будувати високі мури.

8.



Місто, приховане туманом, цим незрадливим сторожем секретів, все ще перебувало в стані алкогольного токсикозу після вчорашнього гуляння. Річка під мостом стала повноводною і брудною від потоків з гір. Довкола, наче лялечка, сулася холодна тиша.

Я думав, як же воно все-таки легко: ставати поганим. Та хіба ми дійсно були поганими дітьми? Всілякі тітоньки з вуйчиками ох як кричатимуть на нас, коли дізнаються, що отой блакитноокий симпатюлька з не менш блакитноокою кралечкою (справжній пупсик!) вкупі з гітлер-юґендом Хіппі зробили цього літа. Для них ми криваві виродки, гаспидові діти, які безжально вбили свого товариша, хорошого друга, прекрасну людину, надзвичайно обдаровану дитину, чуйного сина й люблячого внука, законослухняного обивателя й заслуженого мешканця Міднихів Бук Федька Кругового.

“Ви чули? Федька застрілили! — Господи, Федька?! Як у когось тільки змогла піднятися рука! Це... це була золота дитина! Такий слухняний... Завжди чемний і ввічливий. Боже, Боже, куди котиться наш світ?”

Достоєвський написав цілу книжку про переживання чувачка, котрий уколошкав стареньку. Ми вбили й нічого не відчули.

Покоління байдужих. Покоління пофіґістів. Але то тільки зовні. Всередині муру ми існуємо, ба навіть живемо.

Чи я шкодую за накоєним? Ні.

Чи мене якимось чином це зачепило?

Ні. Мене це абсолютно не гребе.

Червень-липень 2000