Хиба ревуть воли, як ясла повни?   ::   Мирний Панас

Краще б мені на тім світі,

ніж на сім... Та не дає мені бог смерті... Його свята воля... Він-то

знав, нащо мене пускав ще жити. Може, додержить до тієї пори, коли

Чіпка оханеться, я його побачу, як свою дії-тину, як свого сина...

Галю! дитино моя!.. рідная моя! Ти ж мені тепер найрідніша... Уговорюй

його, як жінка: він тебе почитав, кохає щиро, — може, тебе послухав,

коли вже мене не хоче слухати... Боже! що б я дала, що б я зробила?.. Я

б свого серця влупила та дала йому, коли б тільки він став чоловіком. Я

б тоді вмерла спокійно. А то?..

І свекруха й невістка рясно-рясно плакали...



XXX

ТАК ОЦЕ ТА ПРАВДА!



Стояла люта зима. Ще такої холодної та сніжної не зазнають люди. Багато

тоді народу померзло — забило їх під лиху хуртовину, закидало, замело

снігом, там богу й душу оддали. По весні вже несла вода річками мерзлі

трупи, а других серед поля вовки поїли.

На зиму Мотря зовсім одужала. Сидить, пряде вовну, а Галя або шиє, або

й собі пряде на прядці. У хаті в них тихо, тепло, — було б і одрадно,

коли б не тума якась стояла в кожного перед очима, не повітря важке

носилося по хаті. А то сидять вони собі при ясному світі свічки — тихі,

сумні, мовчазні, тільки одні тіні від них колишуться по стінах та

чутно, як прядка гуде та наводе якийсь сум, викликав сон-дрімоту. І в

душі у них гіркий смуток, на серце налягла важка туга, журливі думки

сповили їх голови. Іноді по хаті пронесеться глибоке зітхання;

увірветься нитка й затихне на який час гуркання прядки, поки її

налагодить Галя; або випаде починок з рук у Мотрі, глухо вдариться об

піл і розбуркав тишу сумну. Тільки коли-не-коли вирветься з уст живе

слово, пронесеться по хаті, як мара страшна, злякавши і сум 1 німоту, —

та й замре без відгомону. Чіпка собі нудиться світом, коли немає нікого

з товариства. Ляже — душно йому, встане — холодно. Слухав іноді, що

розказує мати з свого молодого віку — і встають перед його очима дитячі

літа, встає сива бабуся, дід, степ, вівці... «Щасливий я був тодії » —

дума він і не знає, де тепер себе діти.

Ніч, як куйовда, стояла надворі; мела страшенна хуга; завірюха крутила;

та холод такий, що страшно й носа виткнути з хати; мороз перся в хату,

позамуровував шибки узорчатими виводами; а в димарі, як голодний звір,

ревла та вила відьма-буря, кидаючи в вікна кім'ями снігу, мов хто

добивався в хату знадвору. Галя й Мотря сиділи собі та мовчки пряли. У

кожної чогось так тяжко було на серці, що вони аж попригинались до

гребенів. Чіпка лежав на лаві, задравши голову вгору, мовчки дивився в

стелю та слухав божевільні заводи буйного вітру. Свічка на триніжку

неясно горіла; знай гніт нагоряв-жужелився, і знай його зривала або

Мотря або Галя, кленучи вогонь, що так немилосердно пік у пучки. Разів

два чи три ненароком свічку зовсім гасили — і тоді в темряві проносився

жарт та сміх, немов боявся світу, бо справді, коли знову засвічували

світло, то немов воно замикало вуста їм — ні одне слово не зривалося з

язика, наче то не люди сиділи, а якісь тіні — глухі й німі...

Коли це зразу, як грім, загуло коло хати, й почало щось стукати у

вікно. Чіпка кинувся, скочив з лави, мов хто його скинув з неї, та

мерщій надвір. Засов клацнув, почувся гомін, тупіт. Незабаром Чіпка

ввів у хату Лушню, Матню, Пацюка та ще чоловіка семи незнайомих людей.

Були між ними москалі і Сидір там, були й прості.

— Господи! — ледве вимовила стиха Мотря та й прикипіла до гребеня.

— Здорові в хату! — обізвався дехто.

— А ти, стара, вже одужала? — питає Матня Мотрі. — Оже їй-богу, час

тобі вже вмирати. Дивись: зуба в роті немає, а ти ще й досі живеш —

марно тільки хліб переводиш!

— Відчепись од мене, лихий чоловіче! Чого ти прийшов у чужу хату насміхатися з старої людини? — одказала Мотря.

— Не займай її, Якиме, — обізвався Пацюк: — бач, як зуби вискиря...