Хиба ревуть воли, як ясла повни?   ::   Мирний Панас

Довго вона думала; потім

Покотилися з очей сльози і, заливаючись ними, вона впала на постіль;

довго-довго плакала, та незчулася, як і заснула. На столі свічка

догоріла й сама потухла...

Мотря, качаючись на печі, цілісіньку ніч не спала, теж плакала. Так її

вразили лихі речі «проклятих людей». А скільки-то думок переплило в

материній голові за ту ніч! Думала вже всяко. Думала піти сказати на

сина, що він розбоєм промишляє, щоб узяти його разом з його лихою

ватагою: тоді вона буде знати, що вже немає в неї дитини! То знов нова

думка: а може, оханеться? Та шкода й сердешної Галі — вона так

мучиться, так побивається за ним!.. І знову візьме жаль материне серце:

стане вона молитися богові, щоб послав їй смерть швидше, та знову

плакати... Так цілу ніч проплакала та продумала.

Прокричали другі півні. Коли геть за північ почувся здалека тупіт,

гомін. Далі — ближче... ближче... коло самої хати... «їдуть!» —

подумала Мотря. «Хоч би ж хоч сюди не заходили», — прошептала. Коли чує

— повернули в світлицю.

Перегодя трохи рипнули двері,увійшов хтось у хату.

— Хто там? — питає вона з печі.

— Це я, — одказує Чіпка.

І чує вона — став над. помийницею вмиватись... У серці їй наче хто гострим ножем шпортонув.

— Що то, сину?

— Нічого...

— Ой сину, сину! хоч би вже ти на т е не пускався... Хай би крав, хай би грабив... а то...

— А Явдоху хто з світа звів? — питає гостро Чіпка.

— Що ти кажеш?

— Хто, кажу, Явдоху струїв?

— То це я, сину??!

— Уже ж не я...

— Спасибі...

Не доказала, замовкла... Запекло коло серця, мов хто огню приложив;

плач, злість, досада разом піднімались з душі, — бунтували стару кров;

як обухом, ударило в голову, задзвонило у вухах, потемніло у віччю...

— Краще б я руки наложила на себе, ніж таке чути! —прошептала, качаючись на печі та стогнучи.

Незабаром повходили в хату й другі. Засвітили світло. Мотря виглянула

з-за комина — і затрусилася... На кожному видні були сліди свіжої

крові. Мотрі зробилося страшно, холодно. Вона забилась у самий куток

печі: трусилася, як в лихоманці... Далі вона почула, як стали в печі

огонь розводити — одежу палити. Вона боялася, щоб не скрикнути, боялася

зітхнути, та все міцніше й щільніше стискувала зуби, тулилася в куток...

Упоравшись, як слід: повмивавшись, попаливши, яка була в крові, одежу, розбишаки погасили світло, побрались у світлицю.

— О-ох!.. —здихнула Мотря. —Хоч би Галя коло мене... Ох, господи!.. —

стогнала вона: — дай мені дожити до завтрього... Одсахнусь тебе...

зречусь тебе, мій сину... моє лихо... перед усім світом скажу... на все

село прокричу... Ох!.. Чого хоч ніч така довга?.. чого хоч вона так

нешвидко тягнеться?.. Хоч би швидше світа діждати... Господи... боже

наш! сохрани й заступи...

Та злізла з печі, впала навколішки перед образом та тихо й чуло

молилася, б'ючи земні поклони. Не чула вона, коли й треті півні

прокричали; не помітила, коли почало на світ благословитися. Од щирої

молитви одірвав її, розбуркав несамовитий крик та стук у вікно.

— Ря-а-туй-те... Ой... рят-у-у-те!.. — кричало щось під вікном молодим дитячим голосом... Мотря кинулась до вікна.

— Хто там?.. — питала вона з хати.

— Це я... рятуйте... хто в бога вірує... Одчиніть-пустіть! — аж плакало та просило.

Мотря тихенько вийшла надвір — та трохи не омліла... Перед нею стояла

літ десяти дівчинка, в одній сорочці, об'юшеній кров'ю, боса,

розхристана, розпатлана, — стояла й трусилася...

— Що се?.. що з тобою, дочко?.. чия ти?.. де ти була?.. звідкіля вирвалась?.. — тремтячи сама всім тілом, питала Мотря дівчинку.

— Ой лишенько... бабусю... Ой... горенько тяжке... — з плачем ледве

вимовляла дівчинка. — Я з хутора... розбишаки були... всіх побили...

порізали... постреляли... батька... й матір... діда... бабу...

дядьків... дядину... маленького братика... усіх... усіх... Одна я

зосталася... одну мене не знайшли... втекла...

— Як утекла?

— Поїхали... запалили хату й поїхали... Ой... о-ой! бабусю... горенько

мені!..