Хиба ревуть воли, як ясла повни?   ::   Мирний Панас

— скрикнула дівчинка, хапаючись рученятами за Мотрю, — боялася,

щоб та, бува, не втекла...

— Цить... ци-ить, моя дитино! — зацитькувала Мотря. — Я знаю, хто ті

розбишаки... Мовчи!.. То мій син, клятий!.. Цить... а то як почує, — не

животіти тоді ні тобі, ні мені...

Дівчинка прихилилася до Мотрі та тихо схлипувала. Мотря ввела її в хату.

— Ходім у волость... у волость ходімо! — шепче вона, а сама чув, що

голова в неї кружиться, очі страшно горять, ноги трусяться... от-от

упаде! — Ходімо, дочко... поки ще сплять...

— Я змерзла, бабусю... холодно... — шепче дівчинка, тулячись до Мотрі.

— На, хоч мої старі чоботи взуй... Он платок... юпка... швидше!..

Похапки назула вона на дівчинку старі закорублі чоботи, накинула юпку,

платок; на свої старі плечі натягла кожушанку — і вийшли удвох тихо з

хати.

Червоне зарево вдарило їм прямо в вічі. Дівчинка схопилась за Мотрю:

вона боялася тієї пожежі — то горіла їх хата... Хутко вони обидві

повернулися спинами до широкої полоси огняного світу, що піднімалась

високо вгору, наче хотіла запалити хмару, — та й потягли підтюпцем на

другий край села. Червоний півень просвічував їм шлях своїми кривавими

очима... а навкруги собаки валували...

Незабаром прибігли волосні, назбиралось народу повнісінький двір,

обступили кругом хату. Ні одної душі не випустили: всіх побрали,

пов'язали. Піднявся крик, гвалт.

Від крику прокинулася Галя. Швиденько накинула вона на себе юпку,

вийшла з своєї хатини... Як глянула вона на Чіпку, що з скрученими

назад руками стояв і понуро дивився в землю, як угляділа об'юшену

кров'ю дівчинку:

— Так оце та правда?! Оце вона!!! — скрикнула не своїм голосом і несамовито залилась божевільним сміхом...

Тіло в неї тряслося; очі помутилися — вона ними якось чудно водила; на

губах встала кривава піна, а вона все сміялася, все сміялася...

Чутка про все те, як грім, розкотилася на всі кінці, рознеслася на всі боки — в одну мить обхопила все село.

Збігалися люди, як на пожежу, дивитись, а вертаючись додому, від страху богу молились.

— Чула? — як божевільний, вскочивши в хату, скрикнув Грицько.

Христя глянула на його та й пополотніла.

— Що там? пожежа?..

— Чіпка людей порізав... усю Хоменкову сім'ю ви-полонив!

— О-о-о... — якось чудно загула Христя. Очі в неї розкрилися, боязко й страшно повела вона ними по хаті.

— Уже погнали в город... в тюрму, — каже Грицько.

— А Галя? а мати? — ледве чутно спитала Христя,

— Не знаю... здається, дома...

Христя мерщій за кожушанку, хапаючись накинула її наопашки та чимдуж побігла з хати.

Грицько гукав, завертав, кликав. Вона нічого того не чула, — була вже далеко.

Перегодя трохи вернулася, -як з хреста знята. Вступивши в хату, перехрестилася.

— А що? — спитав Грицько.

— Галя... —знову перехрестилася: — повісилась...

— Отуди к лихій годинії — виторопивши очі, сказав Грицько та й замовк.

Цілий день вони обоє мовчали: смутні, бліді, неспокійні, мов дожидали

смерті. Двоє діток їх, хлопчик та дівчинка, помітили це, та не

розуміючи, від чого воно, сиділи собі тихо на печі й шепталися:

— Чого це тато та мама сердиті? — питав стиха хлопчик.

— Не знаю... — одмовила дівчинка й замахала на хлопчика пальчиком. — Ци-ить! мовчи... битимуть!..

Це вже було туди під осінь, на другий рік. Сонце заздалегоди, почувши

її, надолужало своїм теплом: не гріло, а пекло. Дощ, як затявся, і

трохи не на корх лежало на шляху пилу, та стояв він і в воздусі, як

сивий туман, ліз у вічі, душив у горлі... Люди знай їздили по шляху:

настала саме гаряча пора возовиці. По тому ж самому шляху простувала в

Сибір, на каторгу, ціла валка скованих по руках, по ногах рештантів,

Кругом їх цілий звод москалів з ружжями.

Пройшовши Піски, валка стала коло волості, на вигоні, на перепочинок. То був Чіпка з своїм товариством.