Зло   ::   Баграт Людмила

Щоб заспокоїти себе і запевнити в тому, що не припустилася жахливої помилки. Проте воно є. Воно існує, Марго, треба лише по-справжньому бажати його. І, як у кожній справі, не завадило б трішечки удачі.

– Тобі бракувало останнього?

Вона похитала головою.

– Марго, я поважаю твого батька. Усе своє життя він пам'ятав про тебе, твою сестру та брата. Він працював з ранку до вечора, щоб забезпечити родину. Троє дітей – це тяжкий тягар обов'язків. Я навчалася в торговельному технікумі, коли зустріла його. Він – водій, гарний, веселий. Я ніколи не нудьгувала, коли він був поруч. Він піклувався про мене, як міг, і… робив те, що я хотіла. Розумієш, доню, я вважаю, що чоловік у родині – голова, а жінка – шия. І хто з них має більше влади – досить суперечливе питання. З ним було зручно, тому я вийшла за нього заміж. І не каюсь, бо в мене троє найкращих у світі дітей.

– Так, але ж кохання…

– Я не кохала його і не кохаю. Колись це була симпатія, тепер просто звичка і те, що нас пов'язує, – наші діти.

– І ти ніколи не мріяла закохатися по-справжньому?

– А як це?

Я роздратовано сплеснула руками:

– Та звідки ж я знаю? Я прийшла, щоб почути про це від тебе, а натикаюся на те ж саме запитання. Мамо, а, може, ти чула про нього? У нас в родині? Ну, можливо, бабця, прабабця? Твоя сестра? Родичі по батьківській лінії? Твої подруги? Знайомі? Мамо, ну, будь ласка! Невже ніхто ніколи не розповідав тобі про нього?

Вона відвела погляд. Раптом мені стало так спокійно, так затишно, наче я лежала на самому дні глибокого ставка і дивилася на світ крізь зелене скло води. Я ще не чула відповіді, проте вже змирилася з нею.

– Ні.

У моїй родині ніхто не кохав. Мама не кохала. Не кохали бабця і прабабця, простежити далі мені не вдалося. Мама не змогла розповісти мені, що таке кохання, бо не кохала. її мати не змогла розповісти, що таке кохання, бо теж ніколи не кохала.

Моя бабця була дочкою голови колгоспу. Коли їй виповнилося двадцять років, спалахнула війна, хлопець, з яким вона зустрічалася, пішов на фронт. Весілля не відбулося.

41-го року в селі з'явилися німці. За традицією штаб розташували у великій хаті голови колгоспу. Моя бабця народилася пізно, отже, батько міг би бути її дідом. Немічний батько, молода та гарненька дочка, молоді, здорові, озброєні чоловіки в одностроях. Моїй бабці поталанило. Її зґвалтували двічі, а потім вона стала постійною коханкою вже немолодого майора з Баварії на ім'я Вернер. Це було добре, тому що він мав владу і все похідне від цього: хліб і спокій в хаті. Порівняно з долею інших дівчат, доля моєї бабці була золотою. Вона сама мені так сказала. На що скаржитися?

Війна, як кажуть, справа чоловіча. Чоловіки вирішували все а жінки чомусь почувалися винуватими одні. Чоловіки залишили село, прийшли інші, знову зґвалтували. Від баці відвернулися, вона – шльондра, спить із фрицем, підстилка. Вона щодня почувалася винуватою.

43-го року німці відступили. Прийшли партизани. Після того, як з німцями розібралися, дійшли до тих, хто їм допомагав. Бабцю зґвалтували партизани. Вона не скаржилася – могли б і повісити. Одні чоловіки залишили село, прийшли інші, знову зґвалтували. Бабця почувалася винуватою.

З цього всього напрошується лише один висновок. Війна – справді чоловіча справа, бо дуже вже в неї чоловіча логіка, така чітка послідовність… ви не помітили?

Наприкінці 45-го повернувся мій дід. Він переміг, а наречена «дочекалася». Знову сором, знову почуття провини. Але вони побралися… ви тільки уявіть собі: повне село неодружених жінок, удовиць, а мій дід узяв збезчещену, затавровану. Впродовж усього спільного життя він живився її почуттям провини і страхом.

Моя бабця ніколи не кохала, але в неї була її провина.