Энеида   ::   Котляревский Иван Петрович

Поклали шальовки соснові,

Кругом наставили мисок;

І страву всякую, без мови,

В голодний пхали все куток.

Тут з салом галушки лигали,

Лемішку і куліш глитали

І брагу кухликом тягли;

Та і горілочку хлистали, —

Насилу із-за столу встали

І спати послі всі лягли.

Венера, не послідня шльоха,

Проворна, враг її не взяв,

Побачила, що так полоха

Еол синка, що аж захляв;

Умилася, причепурилась

І, як в неділю, нарядилась,

Хоть би до дудки на танець!

Взяла очіпок грезетовий

І кунтуш з усами люстровий,

Пішла к Зевесу на ралець.

Зевес тогді кружав сивуху

І оселедцем заїдав;

Він, сьому випивши восьмуху,

Послідки з кварти виливав.

Прийшла Венера, іскривившись.

Заплакалась и завіскрившись,

І стала хлипать перед ним:

«Чим пред тобою, милий тату,

Син заслужив таку мій плату?

Ійон, мов в свинки грають їм.

Куди йому уже до Риму?

Хіба як здохне чорт в рові!

Як вернеться пан хан до Криму,

Як женитсья сич на сові.

Хіба б уже та не Юнона,

Щоб не вказала макогона,

Що й досі слухає чмелів!

Коли б вона та не бісилась,

Замовкла і не комизилась,

Щоб ти се сам їй ізвелів».

Юпітер, все допивши з кубка,

Погладив свій рукою чуб:

«Ох, доцю, ти моя голубка!

Я в правді твердий так, як дуб.

Еней збудує сильне царство

І заведе своє там панство:

Не малий буде він панок.

На панщину ввесь світ погонить,

Багацько хлопців там наплодить

І всім їм буде ватажок.

Заїде до Дідони в гості

І буде там бенкетовать;

Полюбиться її він мосці

І буде бісики пускать.

Іди, небого, не журися,

Попонеділкуй, помолися,

Все буде так, як я сказав».

Венера низько поклонилась

І з панотцем своїм простилась,

А він її поціловав.

Еней прочумався, проспався

І голодранців позбирав,

Зовсім зібрався і уклався,

І, скілько видно, почухрав.

Плив-плив, плив-плив, що аж обридло,

І море так йому огидло,

Що бісом на його дививсь:

«Коли б, — каже, — умер я в Трої,

Уже б не пив сеї гіркої

І марне так не волочивсь».

Потім, до берега приставши

З троянством голим всім своїм,

На землю з човнів повстававши,

Спитавсь, чи є що їсти їм.

І зараз чогось попоїли,

Щоб на путі не ослабіли;

Пішли, куди хто запопав.

Еней по берегу попхався

І сам не знав, куди слонявся,

Аж гульк — і в город причвалав.

В тім городі жила Дідона,

А город звався Карфаген,

Розумна пані і моторна,

Для неї трохи сих імен:

Трудяща, дуже працьовита,

Весела, гарна, сановита,

Бідняжка — що була вдова;

По городу тогді гуляла,

Коли троянців повстрічала,

Такі сказала їм слова:

«Відкіль такі се гольтіпаки?

Чи рибу з Дону везете?

Чи, може, виходці-бурлаки?

Куди, прочане, ви йдете?

Який вас враг сюди направив?

І хто до города причалив?

Яка ж ватага розбишак!»

Троянці всі замурмотали,

Дідоні низько в ноги пали,

А, вставши, їй мовляли так:

«Ми всі, як бач, народ хрещений,

Волочимся без талану,

Ми в Трої, знаєш, порождені,

Еней пустив на нас ману;

Дали нам греки прочухана

І самого Енея-пана

В три вирви вигнали відтіль;

Звелів покинути нам Трою,

Підмовив плавати з собою,

Тепер ти знаєш ми відкіль,

Помилуй, пані благородна!

Не дай загинуть головам,

Будь милостива, будь незлобна,

Еней спасибі скаже сам.

Чи бачиш, як ми обідрались!

Убрання, постоли порвались,

Охляли, ніби в дощ щеня!

Кожухи, свити погубили

І з голоду в кулак трубили,

Така нам лучилась пеня».