Ескорт у смерть   ::   Роздобудько Ірен

Він і був дитиною, як і всі ці неприкаяні, ніжні, нервові та хворобливо чуттєві створіння, яких матері безжально викинули у світ на поталу білявим, рудим та чорнокосим лисицям, на розпродаж, на поневіряння, на вічну боротьбу із самими собою. Ні, він – не такий. Добре, що він не став наступним. А міг стати…

Коли вона вперше розповіла подрузі дитинства про Ореста, та стисла губи й презирливо знизала плечима: «Кохання немає, люба! Це – хвороба, психоз. Коли все минеться, ти помітиш, що порожнеча у твоїй душі, збільшиться удвічі. Тобі ніколи не виборсатися з неї. Пам'ятаєш, чим закінчилася історія із Заремою?»

Це була заборонена тема в їхніх завжди відвертих розмовах – при згадці про балансування на краю даху Дана й досі починала задихатися. Закінчилася історія доволі банально: відсидівши пару років за вуличний розбій, чоловік Зареми повернувся. І під час чергової п'яної сварки вбив свою коханку праскою. Дана добре пам'ятала, як, дізнавшися про це від цікавих сусідок, її подруга зареготала. З тої пори слово «праска» стало для обох сигналом для нападу шаленого сміху – до сліз, до спазмів, до істерики…

Дана не погодилася показати Ореста подрузі. Вона знала, що біляве волосся та стрункий торс подіє на ту, як червона ганчірка на бика. І вона вже не зможе зупинити та контролювати хід подій. Тільки зараз, після похорону, Дана змогла заспокоїтися. «Він – тільки мій. Але хто захистить мене на страшному суді, Лано, мила моя заступнице? Хто втамує цей біль? Ти і тільки ти мала владу над моїм стомленим мозком, під твоїми долонями я заспокоювалась, я забувала про той дах, про ту прірву… Куди тепер сховаюсь я від розчарування, яке обов'язково буде? Я вже відчуваю його крижаний подих у потилицю… Як уникнути цієї порожнечі? Хіба я зможу заповнювати її так, як це робила ти?…»

Дана дивилася на Ореста, невкрите тіло якого було ніби перерізане променем вуличного ліхтаря. Довге світле волосся розсипалося по подушці.

Вранці усе зміниться. І це мерехтливе місячне сяйво, й усі дивовижні у своїй нереальності плани, які вони вибудували пошепки, як діти, як маленькі крадії перед пограбуванням скарбниці фараонів. Усе зміниться. Не може не змінитися! «Яку офіру я маю принести тобі, Лано? – раптом подумала вона, – Я знаю, ти і ТАМ чекатимеш на неї…»

Дана накинула на плечі прозорий пеньюар і босоніж попрямувала до кухні. Обережно, аби не задзеленчати ложками та виделками, дістала з шухляди великі ножиці, якими зазвичай зрізала риб'ячі плавники та хвости.

«Ті, «діамантові», звичайно ж, були гострішими…» – подумала Дана. Вона ще трошки постояла на темній просторій кухні, прислухаючись, як Орест поворухнувся уві сні, та взяла зі столу ніж…

Світ перевернувся так, ніби Бог кинув монетку на розпечений метал і вона прикипіла до поверхні одним боком – «орлом», а на звороті назавжди лишилося усе те, що складало можливість вибору. Принаймні, так навчала Світлана.

«У нас немає вибору, – згадала Дана її голос. – Ми мусимо діяти, пручатися, грати і вигравати, аби не бути маріонетками в руках лялькаря, хоч би ким він був – дияволом чи божевільною простачкою з сусіднього під'їзду… Цей лялькар поволі зрізає нитки, що ведуть до кінцівок. Я усе це пережила. Найголовніша нитка, до речі, виходить із серця, і зрізати її найлегше, адже тоді ти ще якось тримаєшся на ногах. Ніхто не помічає, що тебе вже немає… Ти говориш, смієшся, ти рухаєшся, ти вдаєш життя, але вже нічого не пов'язує тебе з ним. Чи не так?»

«Мабуть, що так, – думала Дана, – хтось безжальний одним легким порухом зрізав цю нитку у неї, в Марини, у сотень таких, як вони… Але я не здатна витягнути себе за волосся. Краще вже впасти якнайнижче. Туди, де буде суцільний морок…»

– Що ти тут робиш?

Вона здригнулася всім тілом – на порозі кухні стояв Орест.