Оранжеве серце (рассказы) (на украинском языке)   ::   Михановский Владимир

Тепер вiн незмiнно працював на завантажуваннi й розвантажуваннi кораблiв у невеличкiй чорноморськiй гаванi.

Камiнь, влучно кинутий учора шибайголовою, зачепив нейронний ланцюжок робота. Давня травма знову далася взнаки.

Протягом усiєї ночi слабкi вихровi струми стихiйно спалахували то в тому, то в тому блоковi. Старому iонному мозковi доводилось працювати з певним навантаженням, щоб забезпечити життєдiяльнiсть системи.

Нiч видавалась безмежною. Овсiй змагався з важким небуттям. Вусики аналiзаторiв здригали, коли до них крiзь вiдчиненi дверi пакгаузу долинало тихе зiтхання моря. В ньому Овсiй ловив i свiжий запах йоду, i тонкий аромат водоростiв, викинутих на берег прибоєм, i ще щось таке знайоме i таке земне... Та що саме, вiн, хоч як силкувався, пригадати не мiг: бiльшiсть мiкровiдсiкiв його пам'ятi майже не працювала.

Овсiй уже давно не використовував хронометра, вмонтованого побiля атомного серця. Про те, що настав новий день, вiн дiзнався з посвiтлiлого прямокутника неба, чiтко окресленого дверима пакгаузу...

Знов усе закрутилось у однотонному звичному ритмi. I знов юнi пустуни кепкували з Овсiя.

Вiн терпляче зносив дитячi жарти, часом досить злi, i тiльки блимання фотоелементiв свiдчило про те, що роботовi по-справжньому боляче.

Всьому цьому можна було легко покласти край - варто лише сказати бодай слово начальниковi порту (до речi, Миколчиному батьковi). Та Овсiй чомусь утримувався. Можливо, вiн пригадував тi далекi часи, коли сам пустував на гравiєвих дорiжках та на хитромудрих гiмнастичних снарядах Зеленого мiстечка, опановуючи закони руху й рiвноваги... Хтозна. У всякому разi Овсiй охоче спiлкувався з юними землянами, хоч вiд них часто було йому непереливки...

Якось у порт прийшов новий автоматичний кран, його довга стрiла випиналась далеко в море. її вiнчав гак. Кiбернетичного механiзму, що керував краном, iще не привезли, i металеве громаддя стояло без дiла.

Був тихий весняний вечiр. З iнтернату вийшло кiлька хлопчикiв. Вони зупинились бiля крана, про щось завзято сперечаючись.

Раптом один iз них позирнув на стрiлу, тицьнув на неї пальцем.

- Можу побитись об заклад, що доберусь на руках до середини, - сказав вiн, кладучи на землю ранець i засукуючи рукава сорочки.

- Пхе - до середини! - виступив наперед Миколка. - Я дiстануся до кiнця.

Хлопцi здiйняли його на глузи.

- Зiрвешся i втопишся.

- Не зiрвусь! - рiшуче запевнив Миколка.

Вiн старанно поплював на руки. Пiдiйшов до основи крана. Змiряв поглядом височiнь i, наважившись, полiз догори.

За кiлька хвилин видершись наверх, Миколка позирнув на товаришiв. На якусь мить у ньому прокинулось бажання спуститися вниз. Та вiдступати було пiзно. Трохи перепочивши, хлопець учепився обома руками за стрiлу, що на запаморочливiй висотi горизонтально зависла над водою, i став повiльно просуватися вперед.

Далеко внизу зрадливо ряхтiло море. Та Миколка намагався не дивитися туди. Швидше б дiстатись гака. Вiн сiв би на нього i перепочив. Та до гака було ще так далеко!.. Зцiпивши зуби i заплющивши очi, Миколка повiльно перебирав руками, погойдуючись над водою. Долонi обпiкало. Ще метр... Ще пiвметра... Пальцi розтулилися самохiть...

Розгубленi хлопцi в один голос зойкнули. Як на те, в цьому закутку гаванi було безлюдно. Миколка здiйняв водограй бризок, каменем пiшов на дно.

I раптом... Здалося, що з пiрса булькнула у воду величезна шафа-сейф. Сильно дубасячи по водi чотирма кiнцiвками, до Миколки поспiшав Овсiй. Дiставшись того мiсця, де розходились кола, робот пiрнув. Хлоп'ята затамували вiддих. Довго, дуже довго на поверхнi нiхто не з'являвся. Нарештi Овсiй випiрнув. Миколки не було.

- Знаєш, яка тут глибочiнь? - чомусь пошепки сказав один iз хлопчакiв, нi до кого не звертаючись. - Океанськi кораблi можуть швартуватися...