Энеида   ::   Котляревский Иван Петрович

Як спав хрещений ввесь народ.

Стояв у неї на городі

В кострі на зиму очерет;

Хоть се не по царській породі,

Та де ж взять дров, коли все степ;

В кострі був зложений сухенький,

Як порох був уже палкенький,

Його й держали на підпал.

Під ним вона огонь кресала,

І в клоччі гарно розмахала,

І розвела пожар чимал.

Кругом костер той запаливши,

Зо всей одежі роздяглась,

В огонь лахміття все зложивши,

Сама в огні тім простяглась.

Вкруг неї полум'я палало,

Покійниці не видно стало,

Пішов од неї дим і чад!

Енея так вона любила,

Що аж сама себе спалила,

Послала душу к чорту в ад.



Частина друга

Еней, попливши синім морем,

На Карфагену оглядавсь;

Боровсь з своїм, сердега, горем,

Слізьми, бідняжка, обливавсь.

Хоть од Дідони плив поспішно,

Та плакав гірко, неутішно.

Почувши ж, що в огні спеклась,

Сказав: «Нехай їй вічне царство,

Мені же довголітнє панство

І щоб друга вдова найшлась!»

Як ось і море стало грати,

Великі хвилі піднялись,

І вітри зачали бурхати,

Аж човни на морі тряслись.

Водою чортзна-як крутило,

Що трохи всіх не потопило.

Вертілись човни, мов дурні.

Троянці з страху задрижали,

І що робити, всі не знали,

Стояли мовчки всі смутні.

Один з троянської ватаги,

По їх він звався Палінур;

Сей більше мав других одваги,

Сміленький був і балагур;

Що наперед сей схаменувся

І до Нептуна окликнувся:

«А що ти робиш, пан Нептун!

Чи се і ти пустивсь в ледащо,

Що хочеш нас звести нінащо?

Хіба півкопи і забув? —

А далі після сеї мови

Троянцям він так всім сказав: —

Бувайте, братця, ви здорові!

Оце Нептун замудровав.

Куди тепер ми, братця, пійдем?

В Італію ми не доїдем,

Бо море дуже щось шпує,

Італія відсіль не близько,

А морем в бурю їхать слизько,

Човнів ніхто не підкує.

От тут земелька єсть, хлоп'ята,

Відсіль вона невдалеку:

Сіцілія, земля багата,

Вона мені щось по знаку.

Дмухнім лиш, братця, ми до неї

Збувати горесті своєї,

Там добрий цар живе Ацест.

Ми там, як дома, очуняєм

І, як у себе, загуляєм,

Всього у нього вдоволь єсть».

Троянці разом прийнялися

І стали веслами гребти,

Як стрілки, човники неслися,

Мов ззаду пхали їх чорти.

Їх сіцілійци як уздріли,

То з города, мов подуріли,

До моря бігли всі встрічать,

Тут між собою розпитались,

Чоломкались і обнімались,

Пішли до короля гулять.

Ацест Енею, як би брату,

Велику ласку показав

І, зараз попросивши в хату,

Горілкою почастовав;

На закуску наклали сала,

Лежала ковбаса чимала

І хліба повне решето.

Троянцям всім дали тетері

І відпустили на кватері:

Щоб йшли, куди потрапить хто.

Тут зараз підняли бенкети,

Замурмотали, як коти,

І в кахлях понесли пашкети

І киселю їм до сити;

Гарачую, м'яку бухинку,

Зразову до рижків печінку,

Гречаних з часником пампух.

Еней з дороги налигався

І пінної так нахлистався,

Трохи не виперсь з його дух.

Еней хоть трохи був підпилий,

Та з розумом не потерявсь;

Він син був богобоязливий,

По смерті батька не цуравсь.

В сей день його отець опрягся,

Як чикилдихи обіжрався, —

Анхіз з горілочки умер.

Еней схотів обід справляти

І тут старців нагодовати, —

Щоб біг душі свій рай одпер.

Зібрав троянську всю громаду

І сам пішов на двір до них,

Просить у їх собі пораду,

Сказав їм річ в словах таких:

«Панове, знаєте, трояне

І всі хрещенії миряне,

Що мій отець бував Анхіз,

Його сивуха запалила

І живота укоротила,

І він, як муха в зиму, зслиз.

Зробити поминки я хочу,

Поставити обід старцям —

І завтра ж — далі не одстрочу.