Балада для Кривой Варги   ::   Соколян Марина

Мимохіть стала в-півоберта, глибоко вдихнула… І відразу ж обсмикнула себе подумки: життя — не сцена. Шкода лише, немає часу на репетиції…

— Лада. Ти справді ледве не вкоротив мені життя, — вона всміхнулася, кивнувши в бік урвища, — Так що мусиш тепер спокутувати свою провину.

— Ну і як саме?

— Он той замок… Чи можна якось туди дістатись? І, може, ти знаєш, хто там живе?

— Який замок? — здивувався Богар.

— Замок, кам’яний, з вежею? Ондечки, на лисій вершині. Невже не бачиш?

— Стара Вежа? — вражено спитав Богар, — Хочеш сказати, що ти її бачиш? Зараз?

— Ну, принаймні, так мені здається. А що, не повинна?

Молодий горянин приголомшено хитнув головою.

— Стара Вежа… Тут так річ… Її майже ніколи не видно, хіба кілька раз на рік — в час Високого Сонця, та й то вночі. А ще цю вежу бачать деякі… гм…

— Хто? Ну!

— Такі люди, які не належать світові. Ну, такі що скоро відійдуть, а ще чаклуни та відьми. Як-от Крива Варга…

Лада заусміхалась — авжеж, вгадала! Теж непоганий сюжет для балади…

— А там хтось живе?

— Та власне… Там мешкає пан Смерч. Він іноді спускається в Ясенів. На свята. А його служник часом приходить за медом та молоком.

Богар відвів очі.

— Але говорять, що він…

Раптом поряд пролунав ще один голос. Цього разу — жіночий.

— Богар, де ти завіявся? Кинув мене з отарою і…

З— за дерев з’явилася вродлива молода дівчина, вбрана в довгу смугасту спідницю, нині підібгану за пояс і білу, трохи завільно розстебнуту сорочку. І, як заздрісно відмітила Лада, вона зовсім не захекалась, піднімаючись стежиною. Погляд, який вона кинула на Ладу, миттю пояснив їй, що її товариство тут небажане.

— Пава, я… — розгубився Богар, — Це — Лада, племінниця тітки Кори.

— Он як… Ну то що, ти йдеш?

Богар трохи винувато всміхнувся Ладі, і двоє швидко зникли за поворотом стежини. Скоро з вигону пролунав сміх і спів сопілки.

Лада зітхнула. Ну ось, знов. Як тільки їй щось починало подобатись, як її зразу ж делікатно — або й неделікатно ставили на місце. Вона вже й звикла… Лише кожен раз це було боляче — кожен раз по новому. Нездара… Раптом, несподівано навіть для себе, Лада розплакалась.

***



А втім… Були ж у мене і вдалі виступи. Справді, були. Траплялося це нечасто, і кожного разу мені важко було повірити, що це справді сталося. Таке було враження, що сніг випав посеред літа, що годинник рушив у зворотному напрямку… Страшна сила — звичка.

Один з таких виступів залишився в пам’яті як особливо нереальний. Я була тоді ще зовсім юною, і з того часу, намагаючись збагнути механіку успіху, я встигла обсмоктати той виступ, мов м’ятний льодяник. І, мов льодяник, цей вечір поволі розчиняється в спогадах — зараз мені важко точно пригадати, як саме все відбувалося. Пам’ятаю лише сцену під відкритим небом, тривожним, скуйовдженим небом, сотні облич у світлі святкових ліхтарів. Одним з цих облич — десь ген за натовпом — було лице Аманти. Винятковий випадок — моя мати в якості глядача, тож я хвилювалася більше ніж звичайно. А слід сказати, що звичайно я й так ледве не зомлівала.

Пам’ятаю, ми всі тоді нервували — з приводу погоди. Ось-ось мусив піти дощ, а якщо б спектакль накрився, муніципалітет, який нас запросив, не заплатив би ні копійки. Але що вдієш? Ми готувалися співати посеред бурі… Втім, хіба можна до такого належно підготуватися?

Роль моя не була провідною, але й не останньою — роль покинутої нареченої лицаря, якого приворожила чаклунка. Моїм завданням було сповістити публіку про своє горе, пообіцяти невірному кару небесну, а потім красиво накласти на себе руки.