Дванадцять обручив   ::   Андрухович Юрий

Якийсь час Карл-Йозеф тримався поруч із кельнським, при цьому встиг зазирнути з ілюмінатора до напівпорожнього салону з великою групою індусів у помаранчевих тюрбанах (якого біса їм треба у Відні в таку рань?!), але з огляду на все відчутніше світлішання східної частини неба в нього за спиною, випірнув убік з-під боїнґового крила і продовжив свій незалежний від будь-яких авіаліній курс.

До речі, цілком невірно уявляти Карла-Йозефа як такий собі антропоморфний літак — горизонтальне положення тулуба й ніг, руки в ролі крил, голова з пілотом усередині. Насправді всю свою антропоморфність він залишив ще там, на докупи зсунутих письмових столах, у приміщенні колишньої катівні, а потім гауптвахти, десь у Східних Карпатах. Насправді він був хмаркою, Краплею в Океані, просто краплею, крапкою, часткою місячного світла.

Насправді він був усім.

Не покидаючи свого місячного коридору, Карл-Йозеф Цумбруннен дістався Зиммеринґу й далі полетів над залізничною гілкою, що перейшла у багатоколійне сплетіння залізничного депо Кідеринґ. Обабіч колії тяглися пустирі, за якими починалася не надто виразна забудова. Десь там, ліворуч, в одному з таких незугарних будинків, недалеко від Курпарку, здається, мешкала Ева-Марія після свого одруження — але він навіть не зосередився, щоби побачити її спальню, ліжко, її саму, щоби послухати, як вона дихає уві сні. Натомість черкнувши об територію Центрального кладовища, він цілком виразно побачив спалення свого колишнього тіла в тамтешньому крематорії. Це мало статися щойно за вісім днів (виклик австрійського консула в Україні, оформлення необхідних паперів, прес-конференція посла, авіарейс Київ — Відень зі спеціальним супроводом, троє-четверо знайомих, зібраних з нагоди процедури кремування, далі вже тільки вогонь, вогонь, вогонь) — саме так мусило це відбутися і завершитися жменькою пилюки, пороху, попелу, що вміла колись фотографувати і цілуватися. Але Карлові-Йозефові не було діла до цієї пилюки.

Бо далі був Зюдбангоф, Південний вокзал — надійшла його черга. Так, улюблена оаза з пальмами, крилатими левами, бомжами, божевільними, турецько-арабськими таксистами, балканськими повіями, вокзал для бідних, південно-східний форпост кращого зі світів. Так, не одну свою ніч він промарнував у цих околицях, підсліпуватий шукач пригод і фотограф з його теперішнім іменем, якому тоді йшлося про цілий альбом з нічними вокзалами Відня: переповнені сміттям урни, десятки здеформованих бляшанок з-під пива — завжди чомусь "Оттакринґер" і ніколи "Ципфер", пластикові пляшки, паперові пакети, коробки, газети, реклама. Він і зараз розпізнав усіх тих самих у почекальнях — Предраґа, Маріцу, Деяна, Віллі, Наташу, Ісмаїла — невже вони так ніколи звідси й не виходили, цілих чотири, та де там — майже п'ять років?…

Вони його навіть не відчули. Подавати знаки було марно. Його розганяло — все швидше і швидше. Він уже проносився над Віденом, над Карлспляцом, над горизонтально завислими в нішах підземного переходу наркоманами, над першими трамваями на Кільці, над метрополітенівським дном і всім, що глибше. Він уже бачив перед собою там, за історично-культурною клоакою Внутрішнього Міста, всю північну околицю з її Віденським лісом, зеленим та липким о цій порі року. Йому захотілося впасти на цей ліс.

Але десь у повітряному трикутнику поміж Святим Штефаном, Мальтійською церквою та Гробницею Капуцинів ним було владно вдарено об невидиму й непроникну завісу. І всього засліплено нестерпно-білим спалахом. Перед ним постала Світляна Стіна, з якої хрипкуватим джазовим голосом запитало:

— Хто Ти такий? Хто домагається бути впущеним?

Карл— Йозеф і незчувся як відповів:

— Я — Його Ясність, цісар Австрії, король Угорщини.

Глядачі (а було їх, невидимих, сотні тисяч на цьому концерті) засвистіли й затупали.

Тоді зі Світляної Стіни тим самим голосом мовило:

— Я такого не знаю.