Фройд би плакав   ::   Карпа Ирена

елітарні клубні паті, нагульґування текілою і позування для журналу ЕІХЕ, хлопчики-моделі, готові до вжитку цілими пачками: «Виїби мене, Марло!», відраза до дешевого сексу, нудота, загроза вагітності і дикий страх перед мозковими стимуляторами, що їх не можна приймати вагітним, інтенсивна емоційна напруга, готовність розірвати мозок і зросити кров'ю ноги тим, кого ти любиш…

Контракт.

Контракт.

Контракт.

Контрапункт

Потреба переїзду до Москви

Versus

Підтвердження вагітності.

Бінарні опозиції живуть і множаться.

— І що? Це я маю зробити свій вибір?! А хуй там.



Расk and get dressed before your father hears us [90]



(THE fucking END)



І Марла просто втікала. «Втікала, втікала, втекла!» — вистукувало в її голові. Втікала, попри всю свою хаотичність, дуже навіть обдумано: викликала таксі по телефону, повідомила пункт призначення (Бориспіль [91] ), поцікавилася ціною проїзду (60 гривень) і навіть поспівала мантру («Хуяк-хуяк, мені на літа-а-ак»), перевіряючи час на квитку до Амстердама-Сингапура-Джакарти (18.48). Всередині їй усе пекло, двоїлося і троїлося — вона зіскакувала з системи. Звільнялася від мрії. Все. Відчинила двері, важко їх рвонула на себе, а потім тихо замикала на ключ, що його викине потім в Індійський океан на перенаселеному острові Ява чи в Тихий на перетурищеному острові Балі. Вона спершу закинула до наплічника, а потім висипала назад гору компакт-дисків, журналів та іншого медіа-брухту з її зображенням та відтворенням голосу. Вона знову не матиме нічого, крім вірного Х'ялмара, жовтих в'єтнамок і старенького мопедика. Збігаючи сходами вниз, Марла раптом витіснила з голови свій destination point [92] . Вона вже подумки приземлялася в коханому Берліні, брала гаксівку до Еріх Вайнерт Штрасе за 27 євро (це ж туди й назад із Джокджі в Джакарту злітати!), натискала код збоку велетенських, напівказ-кових зелених дверей під'їзду, вибігала сходами на третій поверх, пожбуривши геть наплічника, і, ні секунди не вагаючись, дзвонила у Х'ялмарові й Аскові двері. Відтак лигала своє шалене серце й, завмерши, чекала кроків за дверима. Кроків не було. Марла все чекала і чекала, час собі по-берлінському пофігістично спливав. Кроків не було і близько. Марла сходила за наплічником, підклала його під дулу і тепер чекала сидячи. Потім прийшла і ніч. Марлу хтось торкнув за плече і щось доволі злостиво проговорив німецькою. Сонна Марла збагнула, що їй настирливо рекомендують забратися з порядного під'їзду. Вона щось пробувала пояснити англійською, але нікого то не шкребло, їй просто дали копняка під дулу і вона просто побрела собі геть, у напрямку до Алєксандер Плятц, звідки чомусь хотілося поїхати до Кройцберґа поїсти турецького їдла. У спину дівчинці з наплічником сумними-пресумними очима з балкону дивився красивий світловолосий юнак Х'ялмар…

— Ва сколька самальот ваш, дєвушка? — ввірвався звідкілясь стандартизований дискурс таксиста.

— Га? Літак? А, майже в сім. Там іще на реєстрацію і вся фігня. За вікнами авта миготіли травневі сіро-зелені, доволі сонячні і тому не бридкі київські пейзажі. Таксівка їхала якимось дивним шляхом — через Інтернаціональну площу, а це ж за два кроки до будинку Анджея.

— Зупиніть, будь ласка, тут!

— Га? — таксист подумав, що Марла хоче купити цигарок.

— Ось ваші 60 гривень. Зупиніть мені тут! — Марла аж сама зраділа власній пиздуватості. Яка різниця, зрештою, куди втікати від омріяних патернів свободовбивства — на Ніагару чи на Нивки? Можна бовтати ногами в ненормальній підводній течії Індійського океану й підійматися на Анапурну з надією померти героїчно по дорозі, як помирають 50% її альпіністів, а можна просто дивитися хороше кіно, їсти куплені за 26 грн за 1 кг креветки, запиваючи їх сухим білим вином і закурюючи перфектними шишечками, закрученими до спожитку перфектним хлопцем на ім'я Анджей.