Кодло   ::   Соколян Марина

Бог-любов, навколо якого обертається невибагливий всесвіт…

Любов, звичайно — теж обман, незгірш за інші. Клондайк, куди стікаються тисячі золотошукачів. Шукачів щастя, яких самих ошукують… Любов — це взагалі надзвичайно безглузде явище. Адже люди добровільно погоджуються закрити очі на правду, довіряючи свою долю першому-ліпшому… Втім, дурість, як казав мудрий Еразм, — провідник і покровитель суспільства.

Зрештою, суспільство — це також обман. Чи, радше, — театр. Ми дуримо інших, інші роблять вигляд, що вірять. А ми вдаємо, що віримо їм. І навіть, буває, плескаємо в долоні, в захопленні від гри. А як інакше можна жити у світі, де кожен має по кілька облич, де слова — це трясовина, на дні якої марно шукати зміст?

Отож, школа — це ін’єкція обману, яку ми отримуємо в ніжному віці, щоб зуміти вижити у світі лицемірства, чи то пак, лицедійства… Школа — це плацдарм для військових вчень, де ми випробовуємо свою силу, щоб потім, озброєними і небезпечними, вирушити в світ. І горе тому, хто так і не зуміє створити з себе бойову одиницю. На нього, щирого і відвертого, ніхто не чекає, таких, переважно, кличуть невдахами і нездарами. Звісно, вміння переконливо дурити — це й справді велика вдача, щедрий дар.

Всі ми потроху — народні артисти. Однак, є такі, хто вміє дурити професійно, для кого обман — покликання і сенс життя. Таким людям збрехати набагато легше, ніж сказати правду. А знаєте, чому? Правда — це слабкість, це демонстрація власної вразливості… Отож, їм просто страшно. Нині ця параноя набуває епідемічного розмаху. Брешуть всі, відчайдушно, розпачливо… Щоб потім, на самоті, напитись до очманіння або ридати, душачи подушку в обіймах.

І це — теж наслідки нашого виховання. Ми вчимося бути безжальними до себе і до інших, нехай там як не пропагують ідеологію "другої щоки". Безжальними, тому що світ належить першим. Тому що виживає сильніший. Цього теж навчають в школі, бо школа — слуга суспільства, а суспільство — заручник прогресу. Прогрес, поступ якого все пришвидшується, в свою чергу, неможливий без природного відбору. А природний відбір безжальний.

Отож, ми самі прирекли себе на брехню. Затиснені в кут, ми будемо дурити себе і інших, аж поки нас не замкнуть в камері з м’якими стінами… А може, ми призвичаїмось? Може, нас врятує своєчасна мутація, що дозволить нам протистояти параної неминучого прогресу?

Еволюція продовжується?



ВІДГУК КЕРІВНИКА

На мою думку, робота Ірми Коник цікава в першу чергу не якимось незвичним ракурсом, не заплутаним сюжетом, але актуальністю ідеї. Ця ідея мусила прозвучати рано чи пізно, а Ірмі просто вдалося вчасно підхопити і розвинути тему.

Ідею, про яку йдеться, не артикульовано в самому тексті, втім, я не назвав би цей факт недоліком роботи. Приблизно такою ж є логіка загадки — те, мається на увазі, не повинно вимовлятися, інакше вправа втрачає сенс.

Однак, я змушений заповнити цю лакуну аби адекватно оцінити текст. Основну ідею роботи можна було б сформулювати наступним чином: девіантна поведінка інституалізується суспільством лише після того, як її було переведено на професійні рейки. Так, вульгарна бійка перетворюється на мистецтво єдиноборства, підглядання та підслухування — на професійний шпіонаж, проституція — на інститут гейш. Цей перелік можна продовжувати.

В даному випадку йдеться про містифікацію та обман. Непереборна схильність до обману є патологією невротичної, а іноді і психотичної природи. Така поведінка часто приносить шкоду навколишнім і тому, безперечно, вважається девіантною. Втім, за часів модернізації ставлення до багатьох девіацій змінюється. Авантюристи, шахраї і так звані трікстери стають героями кінофільмів і романів.