Конотопська видьма   ::   Квитка-Основьяненко Григорий Федорович

Цур їй! Да пребудеть вона тресугубо анахтема проклята і да згорить в пещі халдейськой, а ще лучче, як в гиєнні огненній. Давай же діло говорити і діло творити. Да будеть вам, пане добродію, відомо, що нам невозможно у поход виступати! О! – і почав карлючки гнути.

– Йо! – аж скрикнув пан Уласович з радощів, і підбіг до нього, щоб випитовати, і каже: – Як же се можна? А лепорт?…

– Але! Ви таки усе своє, – каже Ригорович. – Вам хоч кіл на голові теши, то в вас усе лепорт. Ну, дарма! Хоч би вони як не розписовали, а нам не можна йти: нам не суть удобно, нам ніколи!

– А чому ж нам ніколи? Зділай любов, розжуй мені і сеє слово: чому нам ніколи?

– Гм, гм! – викашлявшись і подумавши, казав Ригорович. – Яковая нам соприкосновенность до Чернігова і до самої полкової старшини, аще мир весь погибаєть?

– Як се то? – злякавшись, питав пан Микита. – Від чого мир погиба? Що ж се таке? Я, конотопський сотник, та й не знаю, що мир погиба? Та кажи-бо, будь ласка, від чого він погиба і чи не можемо його як-небудь оборонити або підперти?

– Погибаєть! – здихнувши, каже Пістряк. – Всім зрящим і дивующимся, ніхто же о помощі не радить. Зріте, пане сотнику Уласовичу, і ужасайтеся! Три седмиці і пол дождь не спаде, і земля не одождися, і небо заключися; вся перетворишася в прах і пепел, вся прозябенія ізсохоша, і єдиная пиль носиться у нашій вселенній і – о горе мні, грішнику! – пиль сія водворяється в непорочнім доселі носі моєм і дійствуєть чиханієм, подобно аки би от нюхповенія нестерпимия і треокаянния – тьфу! – кабаки, от нея же чист бих і непорочен от утроби матере моєя до зді. О горе!

– Так від чого тут миру погибати, – казав пан Забрьоха, – коли ти, пане писарю, чхаєш?…

– Але! чхаєш! – покрутивши головою, казав Ригорович. – Чхнеть і не тільки я, та хоч би сам полковий писар, та що то й казати: чхне і наш найясніший і найвельможні-ший пан гетьман, як оная зломерзкая кабака возгніздиться у носі його ясновельможності, а її, окаянної, подобіє суть сицевая пиль, вітром возметаємая. І аще не сотворим вне-запного одожденія, усе ізсхнеть і погибнеть! зеліє і злак ізв'яднеть, і не будеть хлібенного проізрастанія; тогді і ми не точию возчихаєм, но і умрем от глада і жажди внезап-ною смертію. Розумно вам реку: подобаєть одождити бід-ствующую землю нашу!

– Отже, я тільки через десяте-п'яте уторопав, що ти, пане писарю, мені говориш. Адже ти кажеш, що дощу в нас нема? Так що будемо робити? Чи ми можемо сили небесні знати і можемо зробити, щоб дощі йшли?

– Можемо! – закричав на усю хату наш Пістряк, а да-лі як стукне кулаком по столу і ще дужче крикнув: – І паки реку, можемо.

– А кажи, кажи, пане писарю, як? Я і конотопський сотник, а щось і досі сього не знаю. – питав пан Забрьоха.

– Виймайте, пане согнику! Та, будьте ласкаві, Микито Уласович, уторопайте, що я вам казатиму, щоб мені по десять разів не товкти вам одного.