Маруся   ::   Квитка-Основьяненко Григорий Федорович

Дивилася стара Настя, мати її, лежачи на полу та стогнучи від недуги, що дочка її сидить смутна і невесела, і нічого про весілля не розказує, і за діло не приньмається; дивилася довго, а далі стала питати:

– Чого ти, доню, така невесела, мов у воду опущена? Чи не занедужала, нехай бог боронить? Гляди лиш, як ще й ти звалишся, що батько з нами буде робити? Кажи-бо, що в тебе болить?

– Нічого, мамо! – каже Маруся.

– Чи не порвала намиста, жартуючи на весіллі? – пита Настя.

– Ні, мамо!

– Чи не зобидив тебе хто? То батькові скажи, він зараз уступиться.

– Ні, мамо.

– Так коли ж нема нічого, так чого так сидіти? Ішла б по воду: пора наставляти вечеряти.

– Зараз, мамо! – сказала Маруся, а сама ні з місця.

Дожидала мати, дожидала, далі вп'ять за неї: і уговорювала її, а далі і сварилась на неї; так вже насилу та на превелику силу розколихала її, що вона роздяглась і, не поховавши гаразд ні скиндячок, ні намиста і ніякої одежі, узяла кошик, щоб то ув огороді зілля нарвати, та замість огорода пішла до криниці по воду, неначе з відрами; іде і байдуже; та вже як прийшла до криниці і як стали над нею люди там сміятись, так вона тогді схаменулась і мерщій додому. Що ж? І додому вернувшись, не лучча була; затопила у печі і приставля горшки порожні; замість пшона, щоб замняти борщ, вона сіль тре у макортеті та підлива борщу…

І що ні озьме, до чого не кинеться, усе не так, усе не до шмиги, так що і старий Наум, вернувшись додому і дивлячись на таке її порання, аж сам дивовавсь.

Сяк-так віддавши вечерю, Маруся пішла до коров, а Настя стала журитися і каже Наумові:

– Ох, мені лишенько тяжке! Шо ж отсе з Марусею Діється? Каже – зовсім здорова, а за що не приньметься, Що не почне робити, усе не до ладу, усе не так, як треба. Та чогось собі чи журиться, чи що? Нехай бог боронить, чи не з очей їй сталось?

– У вас, у жінок, усе з очей, – заворчав Наум. – Чи Дитина змерзла на холоді, чи дитині душно в хаті, ви кажете: з очей; голодна, їсти просить – з очей; наївшись, не хоче – і то з очей; чи засміялась, чи зажурилась, чи сіла, чи встала – усе з очей, усе про все у вас очі. А що очі можуть зробити? Нічого; дивляться собі на світ божий, та й годі. Рукою чоловікові біду зробиш, а язиком ще й гіршу, а очі нічому непривинні.

– А чому ж баби, котрі знають, та й злизують і шепчуть? Якби воно нічого, то нічого б і не робили, а то…

– На те шепчуть і злизують, щоб таких дурників дурити, як ти і прочії. Потурай тільки їм: вони, пожалуй, раді, щоб тобі за все, про все шептати, аби б грошики лупити. А хто що може чоловікові зробити, опріч бога милосердного? Він нашле біду, він і помилує; тільки молись і його одного знай; а з тою бісовщиною, з ворожками та знахурами не водись. Помолись, Насте, хоч лежачи, богу, коли не здужаєш підвестись; і я таки помолюсь, то й гляди, що Маруся наша завтра зовсім здорова буде. Мовчи ж, он вона іде.

Маруся, зовсім упоравшись і поприбиравши, розпитовала матір, чого треба на місті купити, і узяла у батька скільки треба грошей, послалась на лаві, помолилась богу і зверх усього ударила три поклони, щоб вже більш не думати про Василя. її так батько вчив: «Коли, – каже, – тобі чого треба або журба тебе озьме, зараз до бога. Вдар три поклони й проси, об чому тобі нужда, і жди певно від нього милості. Він наш отець, він зна, що кому і у якоє урем'я послать».

От з такою думкою лягла Маруся. Так що ж? І сон ЇЇ не бере.