Морозенко   ::   Мирний Панас

Та багатому багато його треба, а бідному й то гаразд, коли буде що на завтра кусати, буде чим забезпечитись від холоду!

У Катрі всі ті запаси якраз на Меланки вийшли. Ще з осені вона з ними тяглася та держалася, скупилася і хлібом, і топливом, думала перехопитись через зиму. Та ба! Об різдві вона побачила, що не тільки через зиму, а хоч би через святки перехопитись… "Тільки б через святки! - дума.- А там робоча пора настане. У багатих людей назбирається немало чорної одежі, поношеного білля, треба його попрати. Піду до кого, або хто покличе - може, хоч на хліб перепаде! А може, в кого трісочок або кізячків випрошу, буде чим у хаті прокурити. Так і перетягну через зиму,- аби через свята!"

І ось сьогодні вдень Катря послідню мисочку борошенця витрусила, щоб спекти сяку-таку перепечайку, посліднє полінце спалила, щоб спекти її, послідній бурячок у борщ покришила, послідню пучку солі в його вкинула… "Очистилася! Зовсім очистилась. Назавтра хоч і в рай святий, то чиста!" - думала Катря, пораючись біля печі.

Поки серед череню лежало трухле полінце, дожидаючи підпалу, Катря була ніби покійна. Правда, чорні думки й тоді вже снували по її обличчю, нерадісно світили карими очима. А як вона запалила останнє полінце, як огненні язики охопили його кругом, то їй здалося, буцімто її серце горить-палає. А як почав борщ укипати, то в її серці такі кип'ятки піднялися, що як вона не кріпилася, а не видержала…

- Пилипку! Синочку мій! Що ми будемо завтра їсти! - скрикнула вона, і гарячою течією гірких сліз полилися ті кип'ятки з очей додолу…

Пилипко підскочив до матері, припав до її обличчя й тихо промовив:

- Цить, мамо, цить! Завтра, мамочко. Новий год… Я завтра піду до хрещеного батька посипати… Дасть мені батько сороківку грошей, а дядина велику паляницю, ще й ковбасу на придачу… От й буде нам що їсти. А на гроші топлива купимо… багато-багато, щоб на всю зиму стало!

Катря втихомирилася. Та як же було й не втихомиритися, коли син обіцяє такі багаті приноси?

А Пилипко, як тільки знову заклопоталася мати, вже й з хати махнув.

- Куди ти, розхристаний та неодягнений? Мороз надворі лютий! - крикнула вона йому наздогінці.

- Я на хвилиночку, мамо… Я зараз і вернуся.

Справді, Пилипко не забарився. Вскочив у хату, як пуп, синій, зубами цокоче.

- А що, не я тобі казала: не йди! І куди ти ходив?

- Я за пашнею, мамочко, бігав.

- За чим?

- За пашнею. Сусідній хлопець обіцявся пашні на посипання дати. Я до його бігав. Ось вона, так з рукавичкою й оддав,- хвалиться син, показуючи матері рукавичку.- Та тут, мамо, не тільки пашня, і горох є, і квасоля - всього насипав Федір!

- І куди ти, сину, підеш по такому холоду?

- Як куди? Кажу ж: до хрещеного батька.

- Господь з ним, дитино моя! Хіба близький світ до його тьопатися? Як через ліс, то три, а шляхом - п'ять верстов буде… Ще змерзнеш у дорозі!

- Я змерзну?.. Та я літом було на одній нозі до його дострибаю!

- То літом, сину, а се зимою. Шляху немає, сніги глибокі, загрузнеш де-небудь та й не вилізеш. Не ходи,.мій голубе! Хай, як потепліє, тоді підеш.

- А що ж ми завтра будемо їсти! Чим хату натопимо? - спитався син, зазираючи матері в очі.

Вона аж стріпнулася, мов хто колючу голку встро-д мив у її серце. "Боже мій, у такі літа та чим свою голівоньку він клопоче?!"-подумала вона, ледве •" здержуючи сльози. І, пригорнувши сина до себе, почала його умовляти:

- Не клопочи, сину, про завтрашнє - господь милосердний об нас поклопоче. Ти в мене малий, одна в мене втіха й надія. Не доведи боже, лучиться що з тобою недобре, навіщо тоді й мені на білому світоньку жити? Не ходи, синку!.. Не ходи, моя дитино рідна!

- Я б, мамо, й не пішов, так як же Федорові рукавичку назад вертати? Ти,- скаже,- не ходив; ще сміятися буде.

- Ми пашню висиплемо, а рукавичку оддамо.