Острив Смерти   ::   Фукунага Такехіко

, можна розпізнати героїв основної сюжетної лінії — Аяко, Мотоко, „одного молодика” і навіть самого Сому. Кожна з цих частин є, власне, окремою новелою.

Передостанній розділ „Внутрішнього монологу” залишено незаповненим. Такі „пропуски” — одна х характерних рис традиційної японської поетики. Автор „Острова смерті” ніби запрошує читача самому заповнити шляхом асоціативних уявлень „пропущений” розділ про гірку долю Мотоко Моегі. Письменник і читач при цьому виступають в рівних правах. „Порожній” простір у романі Фукунаги є важливою особливістю його творчої манери, зумовленої своєрідністю японського художнього мислення.

Вище вже говорилося про визначеність часових характеристик у романі — основний сюжет розгортається через вісім років після бомбардування Хіросіми, але в романі, який пише молодий редактор Сома, дія відбувається на три роки раніше, у 1950 році.

Молоді хіросімці об'єдналися навколо публіцистичного альманаху „Сатурнієць” (назва — за аналогією до збірки поезій П. Верлена). У кожного з них свій фах, своя лінія життя, але в усіх одна доля — вони пережили атомну трагедію. Пригадаємо, що 1950 рік був роком першого Стокгольмського звернення, яке вимагало заборони атомної зброї. Воно проголошувало, що уряд, який першим застосовує атомну зброю, вважатиметься ворогом людства, а його керівники — воєнними злочинцями.

Стокгольмське звернення викликало широкий відгук в Японії. По суті, воно було поштовхом до формування в Японії анти атомного руху.

Через чотири роки Сполучені Штати випробували водневу бомбу на атолі Бікіні в Тихому океані, і жертвою цього вибуху став екіпаж японського рибальського судна „Щасливий дракон N5”, на яке випав ради активний попіл. Гнів японців був безмежний, рух проти ядерної зброї спалахнув з новою силою, набрав організованої форми.

Учасники альманаху „Сатурнієць” обговорюють Стокгольмське звернення, гаряче сперечаються про майбутнє анти атомного руху. Одні вважають, що всі вони так чи інакше приречені на смерть через променеву хворобу, а решта людей не спроможна зрозуміти їх, навіть уявити пережите ними. Інші виступають за активну боротьбу, щоб більше ніде в світі не повторилася трагедія Хіросіми й Нагасакі.

Студент С. у недалекому минулому був ентузіастом цієї боротьби, але фізичні й моральні страждання надломили його, він швидко охолов до неї. С. вважає, що немає сенсу вести розмови про мир, водити по Хіросімі американських туристів, демонструвати їм ще свіжі сліди атомної катастрофи, запрошувати відвідати атомний госпіталь, де лежать її жертви. Адже один з ядерних маніяків, подібних до Трумена, в будь-який момент може натиснути на кнопку ядерної війни, й тоді навіть судити його не буде кому!

Студент С. Виявився далекоглядним щодо розуміння небезпечних намірів американського президента. Через декілька десятків років стало відомо про його план „Drop shot” — одним коротким ударом розбомбити найбільші міста Радянського Союзу (Москву, Ленінград, Одесу, Владивосток). Але тому плану, на щастя, не судилося збутись — перешкодили страх перед відплатою, тодішня могутність Радянського Союзу, вплив мирних ініціатив, у тому числі й американської громадськості і, якоюсь мірою, антиядерний рух, що розгорнувся в усьому світі. Проте студент С. Дуже помилився в своїх песимістичних прогнозах щодо перспектив руху проти гонки ядерного озброєння. Цей рух зростає з кожним роком, перетворюється в могутню силу, здатну зупинити тих, хто готується розв’язати нову війну. Особливо великого розмаху в усьому світі і, зокрема, в Японії цей рух набув в останні роки двадцятого століття.

Боротьбу за заборону ядерної зброї підтримали всі без винятку верстви японського суспільства.