Акванавти, або Золота жила (на украинском языке)   ::   Циба Михаил

- Чому це? - схилив голову на плече старий.

- Посада не дозволяє.

- Та ти що, то був золотий чоловiк! Ти думаєш база, де капуста, огiрки в дiжках та помiдори? Чоловiче! Ти хоч раз був у магазинi, де продають обручки, серги, золотi годинники i все таке... дороге. Так вони все получали з нашої бази! Та ти що! Бiля нас самої охорони було, як бiля банку! Щоправда, коли наблизився фронт, усiх їх нiби вiтром здуло! Втiкали ми з ним самi. Уявляєш, на пiдводу вночi погрузили двi металевi скринi... А якi ж важучi! Ми їх ледь-ледь по дрючках вгору витягли. Тодi соломкою обкушкали й гайда! Тiльки далеко не заїхали... Та що говорити, таке творилося, що не розбереш, де чужi, де нашi. А тут ще ув'язалася з нами моя кума!

- Баба Палажка?

- А то хто ж.

- Чому ви її кумою звали?

- Бо кума... - замислився старий. - У тридцять третьому помер мiй кум - її чоловiк, Нестiр, а в мене - моя Парасочка, царство їй небесне. Залишилися ми з кумою. Куди подiтися? Так i жили. Вона. так i звала мене все життя кумом, а я її кумою, - тяжкi були спогади, вони примусили старого ще раз взятися до карафки. А випивши, подивився на онука крiзь хмiльний туман i продовжував: - Так я оце хотiв тобi розказати один секрет. Нiкому не казав, усе сам чекав моменту, не дочекався. Хоча, дочекався, та... пiзно. Зносився органiзм, скрипить. А на погоду так хоч плач. Дощ ще десь у Харковi, а в мене колiна, як немазанi колеса...

- Я вам спiвчуваю, дiду Захарiю, тiльки ж давайте про ваш секрет, а то ви мене заiнтригували. Може, й справдi, щось варте уваги?

- Варте, варте, онучок! - запевнив старий. - Так слухай, погрузилися ото ми i гайда! А вночi, куди не сунемося, а воно бах та бах! То снаряди, то бомби! А свiтлячки по небу так i гуляють. Зупинили нас солдати на Колядiвському шляху i кажуть, куди ви? Там вже нiмець! А куди ж нам? Назад! А вiн же паразит йшов тодi не навалом, а своїми мацаками захоплював цiлi областi, брав у полон цiлi армiї! Ми ото назад. Доїхали до хутiрця Калинового, що ото за чорним лiсом, i стали. Що робити, питає в мене Милован. Не вiддавати ж окупантовi такi скарби? Каже, паняй до озера, що за верболозами...

- Це ж яке озеро? - насторожився Микита. - Назва?

- Та бiс його знає! Хiба це Чорне море, щоб йому назву давати. Це за Новим Гаєм...

- Так ви й самi точно не знаєте?

- Я-а? - образився старий. - Як же я не знаю, коли я сам те дiло робив. Та про що говорити, майже до самого озера соша з деревами обабiч. То не просте озеро. Та-ак, то не просте озеро... - i умовк старий, замислився.

- Дiду, не тягнiть жили, далi! Ви заховали свої скринi в тому озерi? - навiть встав з-за столу Микита й почав мiряти кроками свiтлицю. - Я помиляюсь?

- Трохи, - кивнув старий i взявся за поперек. - Той триклятий Милован мене покалiчив навiк! Нiч. Нi бiса не видно. А вiн жене мене в болото. Надибали на човна в кущах. Вiн тягне його до бестарки, я пiдпихаю. Витягли носом на берег. Дурнi старi, хоча... тодi ми були, звичайно, дурнi, тiльки не такi вже й старi. Прив'язати б за щось човна, щоб вiн не смикався взад-вперед, а ми кинулися до скринi, що лежала в задку. Рачкували, силкувалися, з горем пополам стягли на край i не втримали в руках. Як чортобухнула вона в човен i перекинула його прямо бiля берега. У мене тодi в серединi щось луснуло i засiла в менi хвороба така, про яку навiть говорити нiяково й до лiкаря показуватися соромно...

- Я знаю, що то за хвороба. Погана хвороба, тiльки гарних хвороб не буває. Далi! Що скриня?

- Потонула. Там вже бiля берега глибоченько, а далi, кажуть, нiхто нiколи дна не дiставав. Так ми ото першу вже й не чiпали. Затягло жабуринням i бог з нею. А другу ми таки втягли на човен i потопили вже трохи далi вiд берега.

- I що, пiсля вiйни нiхто про це не знав, окрiм вас?

- Та чого там, ще у вiйну, зразу пiсля визволення, як нашi прийшли, заявився Милован на автомобiлi.