Оранжеве серце (рассказы) (на украинском языке)   ::   Михановский Владимир

Летючi кiбери, сюркочучи, пролiтали у нього пiд самiсiнькою антеною. Овсiй на ходу кiлька разiв спробував упiймати загадкове створiння, та, видно, його рухи були незграбнi: щоразу крилата модель спритно шугала вгору.

"Чому менi вихователь нiколи нiчого не казав про цi втiшнi конструкцiї, що лiтають над полiгоном Зеленого мiстечка? - розмiрковував Овсiй. - I яке їхнє призначення? Може, збирати iнформацiю на рiвнi молекул? Чи, може, конструктор поставив за мету змоделювати на них умови вертикального зльоту?"

В глибинi, пiд грунтом, Овсiй бачив численнi труби. В рiзних напрямках вони прошивали товстий шар землi, являючи собою кровоноснi судини велетенського механiзму, гiгантського комплексу, що зветься просто i ласкаво, - Зелене мiстечко...

Одначе спека! Тридцять сiм за Цельсiєм у затiнку. Добре, подмухує хоч якийсь вiтерець. Овсiй майже самохiть увiмкнув холодильне устаткування.

Аж тут з-за дерев вигулькнула дiвчина. Вона простувала назустрiч Овсiєвi. Це була Лiн, та, що в парi з юнаком нещодавно поминула його. Зараз Лiн йшла сама.

Вiтер подув сильнiше, зашамотiв у листi, розтрiпав дiвчинi лляне волосся, зiбране ззаду в чудернацький датчик.

Лiн iще не бачила Овсiя - вона дивилася просто поперед себе на пластикову дорiжку. Овсiй нiяково зупинився, йому треба було самостiйно дiйти певного висновку. Вперше за весь час свiдомого iснування. Вiн квапливо перебирав десятки варiантiв. Уникнути зустрiчi? Втекти? Заховатись у травi? Пройти повз Лiн, мовби не помiчаючи її?

Поки Овсiй розмiрковував, дiвчина уздрiла його. Звернувши зi стежки, вона пiшла роботовi назустрiч. На її устах грала усмiшка, i було в цiй усмiшцi щось таке, що змусило Овсiя смiливо рушити вперед.

- Здрастуй, - простягла руку Лiн.

- Здрастуй, людино, - швидко вiдповiв Овсiй.

Вона ласкаво потисла йому кiнцiвку. I досi пам'ятається її суха гаряча долоня.

Цей дещо химерний жест не здивував Овсiя. Якось Микола Михайлович розтлумачив йому суть потиску рук.

- Перший вихiд? - безпомилково визначила Лiн.

- Перший, - пiдтвердив Овсiй. - Тiльки як...

- В мене око натреноване, - пояснила дiвчина. - Ну що, не лячно просто неба?

- Цiкаво.

- Ще б пак! Рокiв двадцять тому мене бентежило, мабуть, те саме, що й тебе нинi.

"Чи знайомий з нею вихователь?" - подумав Овсiй.

- Вiтай вiд мого iменi Миколу Михайловича, - сказала Лiн, мовби вгадавши його думки. - Вiн виховав не одного капiтана.

- Я працюватиму на завантажуваннi кораблiв, - повiльно сказав Овсiй.

- Теж непогано, - усмiхнулася Лiн. - Ой, де це ти? - схопила вона Овсiя за плече. Дiвчина зiрвала жмут трави i стала витирати йому на спинi болото.

- Та от упав, - нiяково пробурмотiв Овсiй.

- Ну, звичайно! - вигукнула Лiн. - Як я зразу не здогадалась. Забула про власне дитинство. Скiльки разiв?

- Що? - не зрозумiв Овсiй.

- Скiльки разiв падав сьогоднi?

- Один.

- Тiльки один. Оце здорово! Я, пам'ятаю, мало не на кожнiм кроцi розквашувала собi носа.

Овсiй не знайшовся, що вiдповiсти. Йому не хотiлось балакати на такi конфузливi теми.

Оце то вантажник, що втрачає рiвновагу!

- Ну, ось i все, - сказала Лiн, кинувши до нiг жмуток трави. - Як назвав тебе вихователь?

- Овсiєм.

- Овсiєм, - повторила дiвчина. - Гарне iм'я. Рiдкiсне. I давнє.

Овсiєва скутiсть танула, мов бурулька на весняному сонцi. Йому здавалося, що вiн знайомий з Лiн, як i з вихователем, давно-давно.

Нахабний маленький кiбер пролетiв попiд самiсiньким Овсiєвим фотоелементом.

- Скажи, людино, - мовив Овсiй, - хто сконструював цей лiтальний механiзм?

- Ти про що? - здивовано клiпнула Лiн.

Овсiй показав на яскраву цятку.

- Та це ж бабка, звичайнiсiнька бабка, - дзвiнко розсмiялася Лiн. Хiба ти не вивчав зоологiї?

Овсiй пробурмотiв у вiдповiдь щось нерозбiрливе. Лiн, вирiсши в Зеленому, добре знала про схильнiсть роботiв зводити все до кiбернетики.