Мий прадидусь, герои i я (на украинском языке)   ::   Крюс Джеймс

В одному з "Моряцьких щорiчникiв" мiж сторiнками стримiв клаптик картону, сiренький i непримiтний, -- от собi закладка й годi. Та я навiщось витяг той клаптик картону й побачив, що на ньому добре знайомим прадiдусевим письмом написано якийсь вiрш. Це був, як виявилося, немовби прадiдусiв заповiт менi. Я читав його з дедалi бiльшим подивом i страхом.

Отак, Хлопчачок, прощавай, не журись,

Бо кожному з нас умирати колись.

I в цьому геройства нема, щоб ти знав, -

Людина вмирає, бо час їй настав.

А смерть вiдкриває, чого був хто варт,

I що було правда, а що тiльки жарт.

Та й жарти минаються без вороття, -

Скрашай, Хлопчачок, собi жартом життя.

Я завжди скрашав, та тепер уже край -

Я йду на спочинок, а ти пам'ятай:

Не був я герой, був собою однак.

I ти будь таким.

*Твiй Старий Хлопчак.*

Не пам'ятаю вже, що я зробив, прочитавши цього вiрша. Знаю тiльки, що менi на мить здалося, нiби серце моє перестало битись i я не поворухну анi рукою, анi ногою.

"Виходить, вiн дуже добре знає, що скоро надiйде його остання година, -- подумав я. -- Вiн лише вдає передо мною дужака. А насправдi..."

I враз менi уявилося, що там, нагорi, у крiслi на колесах, мiй прадiдусь спить останнiм, вiчним сном, з якого не прокидаються.

Як стiй, iз клаптиком картону в руцi, я кинувся сходами на горище, задиханий, рвонув дверi до пiвденної кiмнатки. Там ще горiло свiтло.

Прадiдусь дивився на мене, широко розплющивши очi. Вiн злякався, -- мабуть, мого переляканого вигляду.

Але, побачивши в мене в руцi знайомий йому клаптик картону, вiн заусмiхався.

-- Герої, Хлопчачок, -- промовив вiн, -- привчають себе жити з думкою про смерть. Але, по сутi, всiм нам треба до цього привчатись.

Та й ми ж iз тобою, -- не прикидаймося, Хлопчачок, -- жили цей тиждень з думкою про смерть. Проте я куди жилавiший, нiж здається лiкаревi.

Отой незвичайний усмiх все не сходив iз прадiдусевого обличчя -сказати б, знайшов собi тут притулок.

-- Як добре зважити, -- провадив старий, -- то я житиму довгенько ще й пiсля своєї смертi. Не конче в оцих-от штанях, вовняних шкарпетках i оцих-о чорних черевиках. А як образ. У твоїй душi. А ще -- в книжках.

-- У яких книжках, прадiдусю? -- здивовано спитав я.

-- У твоїх, Хлопчачок.

Усмiх його все ширшав. Наче лампа, що розгоряється дедалi дужче.

-- Ти подаруєш менi щось немов безсмертя. I я житиму довго, -казав вiн. -- Я спорудив собi пам'ятник у твоїй душi. Спорудив не без певного марнолюбства, Хлопчачок. Тепер чи помру я одного чудового дня, i якого саме, -- це вже, їй-богу, не багато важить. Рокiв через двадцять--тридцять ти це зрозумiєш.

Обличчя його аж променiло, коли вiн закiнчив:

-- Ти тепер вертайся додому, до батька з матiр'ю. Я вже знов можу ходити. Оце крiсло, в якому настiльки легше думається, поставимо в куток. А чи помру я i коли саме, Хлопчачок, це байдуже. Своїй дещицi мудростi я знайшов добрий прихисток. Ти нiколи не славитимеш фальшивих героїв.

Я стояв збентежений i тiльки дивився на прадiдуся. Аж через добрих двадцять рокiв я зрозумiв, що вiн мав на увазi.

Сподiваюсь, моя книжка це доводить.