Готуэться вбивство (на украинском языке)   ::   Кашин Владимир Леонидович

Оля знайшла цю записку у себе, на своїй половинi, хтось пiдкинув, це ясно, Василевi, у нього ворогiв вистачає, а вiн смiється: "Халамидники", - каже, в мiлiцiю йти не схотiв. Та й до вас ми таємно приїхали. Вiн нiчого не знає, але Оля сама не наважилась... Упросила й мене...

На очах у жiнки з'явилися сльози. Губи її щось прошепотiли. Коваль здогадався - просила вибачення.

- Заходив того дня у хату хтось чужий? - спитав Олю.

Жiнка змайнула з вiй сльози:

- Не знаю. Не бачила... Ми дверi, як iдемо на роботу, не зачиняємо, тiльки на засувку беремо, та й дiти цiлий день на подвiр'ї гасають. I я того дня трохи поралася в хатi...

- Таки заходили, коли тебе вдома не було, бо iнакше як могли пiдкинути... Без замкiв тепер живемо, - впевнено повторив чоловiк, хоч слава про нашi Виселки колись була невесела, злодiйське село, казали i навiть дiвчат наших замiж не брали. Ви це, мабуть, теж пам'ятаєте, адже земляк наш... Та, виходить, не минулися у нас iще усякi пережитки та недожитки! - гiрко закiнчив вiн.

Пiдпригорщук говорив правду. Колись давно, до революцiї, на горбах попiд битим шляхом вiд мiстечка на залiзничну станцiю Лiщинiвку оселилося двоє циган, поставили такi-сякi халупки. Потiм бiля них побудувалися ще кiлька прийшлих, уже не циган, а людей хтозна звiдки, яких пригнало у цей теплий край лихо та бiда. Сюди, на родючi чорноземнi простори над Ворсклою, приходили вибитi з життя сiромахи i вiдчайдухи, енергiйнi i смiливi спритники. Люди казали, що виселчани тому поселилися близько Полтавського шляху, яким на ярмарки з усiєї губернiї їздять, щоб грабувати проїжджих купцiв. Та i до станцiї тут дорога якихось дванадцять верст. Коли якогось нечупару згадували або зуха, зальотника чи невiгласа, то казали, що вiн, певно, з Виселок.

Дмитровi Iвановичу згадалося дитинство, як лякали тими Виселками: "Не слухатимешся - вiддадуть на Виселки, а там - самi розбишаки та цигани, там як не послухаєш - заб'ють або ноги викрутять задом наперед, очi виколупають i посадовлять на базарi жебрати". I дiти нишкли, почувши таку погрозу. Коваль i сам коли хлопчиськом iшов дорогою до залiзницi повз Виселки, то оглядався з якоюсь особливою цiкавою настороженiстю, бо не раз чув страшнi iсторiї про виселчан, про рiзанину, убивства, шалену гульню.

Проте не всi так мiркували. Скоро по вiйнi, коли сам iще був нежонатим, зустрiв у Харковi земляка - молодого художника, який поспiшив одружитися i взяв дiвчину з Виселок. Здивувався, чому саме з Виселок, а той посмiхнувся у вiдповiдь. "Тiльки там, - сказав, тепер незайманицю i знайдеш. Дiвки там гордi".

Усе це миттю промайнуло в головi полковника, i вiн iз задоволенням вiдзначив про себе слова гостя: "Тепер без замкiв живемо".

- Дуже просимо вас, Дмитре Iвановичу, приїдьте до нас i розберiться! Яка це погань Василю загрожує? Адже може пролитися кров... Я його питав, на кого думати, а вiн вiдмахується, мовляв, дурниця все, немає коли голову собi цим сушити, - закiнчив своє прохання, зiмкнувши вуста куточками вниз, Пiдпригорщук.

Жiнка знову втерла очi.

- А "iталiянець"? - кажу йому. - Якого ти весною двiчi пiймав з краденими кормами. I синок його, отой Грицько? - питаю його. - Та хiба тiльки вони? Скiльки самогонних апаратiв позабирав!..

- Василь, звичайно, теж цим тривожиться, але не показує, докинула жiнка. - Певно, щоб не подумали, що й сам боїться... Ми приїхали, не питаючи його... Буде менi, ну i нехай! - з вiдчайдушною приреченiстю промовила вона.

- Я не можу цим зайнятися, - вiдмовлявся Коваль, згадуючи, що вiн знає про Виселки, якi були в трьох-чотирьох кiлометрах вiд його рiдних Кобелякiв. Якийсь час i пiсля революцiї недобра слава розбiйницького кубла ще витала над сiльцем, хоч у тридцятих роках там з'явився колгосп i школярiв уже не лякали Виселками, а посилали туди на збирання городини. Зараз разом iз розповiддю землякiв на нього нiби вiйнуло вiтром з батькiвщини. - Я уже на пенсiї, вiдставник, - продовжував Дмитро Iванович вiдмовлятися.