Людина, що прийшла надто рано   ::   Андерсон Пол

Завтра він може починати роботу в кузні, я буду платити йому, але вважати його ми будемо рівнею, оскільки мистецтво майстра в нас у пошані. По цих словах наші слуги почали скоса позирати на нього.

Того вечора Джеральд дуже розважав нас, оповідаючи про свій дім; правда то була чи ні, але слухали ми його з цікавістю. Проте справжнього лоску він не мав, бо не годен

був заримувати бодай двох віршованих рядків! Неосвічені й відсталі, певно, люди живуть в отих Сполучених Штатах! Він заявив, що в його обов’язки входило підтримувати порядок у військові.

Хельгі був украй здивований і сказав, що Джеральд, напевно, дуже хоробра людина, якщо не боїться кривдити інших, але той відповів, що солдати корилися йому з остраху перед королем. Коли Джеральд додав, що молоді люди зобов’язані перебувати на військовій службі протягом трьох років і що їх можуть забрати на службу навіть у час збирання врожаю, я зауважив, що йому поталанило, коли він вибрався з країни, якою править такий жорстокий володар.

— Ні, — задумливо промовив він, — ми люди вільні і говоримо, що нам забажається.

— Але робити, чого забажаєте, очевидно, не можете, — зауважив Хельгі.

— Що ж, — обізвався Джеральд, — ясна річ, ми не можемо, наприклад, убити людину тільки за те, що вона нас образила.

— Навіть якщо та людина вбила твого родича? — спитав Хельгі.

— Навіть тоді. Король… Король помщається за всіх нас.

— Твої оповідки гарні, — посміхнувся я, — тільки отут ти спіткнувся. Як може один король вистежити всіх убивць, вже не кажучи про те, щоб їм помститись? Тоді в нього не стане часу розжитися на спадкоємця.

Вибухнув такий регіт, що гість неспроможний був мені відповісти.

Наступного дня Джеральд у супроводі раба, що мав роздувати міхи, пішов до кузні. Я ж цілу добу пробув у Рейк’явіку в Яльмара Широконосого, їздив домовлятися про купівлю овець. Я запросив Яльмара до нас погостювати деньок, і ми прискакали в садибу з ним і його сином Кетілем, рудим двадцятилітнім парубійком похмурої вдачі. Йому свого часу теж відмовила наша Торгунна.

Джеральда я застав у залі, де він понуро сидів на лаві. На ньому була одежа, яку я йому подарував — його власна була вся пропалена іскрами і забруднена попелом. Чого ж іншого можна було чекати від цього телепня? Він про щось стиха розмовляв з моєю дочкою.

— Ну, — запитав я ще на порозі, — як працювалось?

Мій керл Грім захихикав:

— Поламав два списових наконечники, а пожежу нам пощастило загасити: а то згоріла б уся кузня.

— Як? — вигукнув я. — Ти ж казав, що вмієш кувати!

Джеральд устав і з викликом подивився на мене.

— Дома в мене були інші інструменти, до того ж кращі, — відповів він. — Тут у вас усе не так.

Виявилось, він роздув надто великий вогонь, а молот його бив куди завгодно, тільки не туди, куди треба.

Він зіпсував крицю, не вміючи загартувати її. Ковальському ремеслу, ясна річ, учаться роками, але йому треба було признатися, що він навіть і підмайстром ніколи не був.

— Тоді, — різко промовив я до нього, — як же ти зароблятимеш собі на хліб?

Мене злило те, що я пошився в дурні перед Яльмаром і Кетілем, яким стільки нарозказував про чужинця.

— Це відає тільки Один, — обізвався Грім. — Я поїхав з ним верхи пасти кіз і переконався, що ніколи в житті не бачив незграбнішого верхівця. Я запитував у нього, чи вміє він прясти або ткати; ні, відповів він.

— Мужчину не питають про це, — спалахнула Торгунна. — Убити б йому тебе за таке!

— Хай убиває, — засміявся Грім. — Тільки дозволь мені доказати. Я гадав, що ми полагодимо містка через канаву. І що ж? Пилкою він ледь-ледь орудував, зате мало не відчикрижив собі ноги стругом.

— Ми не користуємося такими інструментами, кажу я тобі!

Джеральд стиснув кулаки й, здавалося, ладен був заплакати.

Я запросив гостей сісти.