Пентакль: Збирка   ::   Дяченко Марина

Омелько почав плести щось, ніби батько незабаром збирається відправляти його з Вороним у нічне, а якщо їхати повз старий млин уночі, то неодмінно побачиш чорта, і з цієї нагоди саме потрібний оберіг. Дід скинув бровами – Омелько замовк на півслові.

– Ти, хлопче, хрестися, коли привидиться, – суворо сказав дід. – Хрестися і молитву повторюй. І в ті місця, куди ходити не велено – боронь Боже тобі суватися, хлопче.

Омелько злякався і довгенько таки про баштан не згадував. Тим часом підійшли жнива, і стало не до вигадок.

Колеса від воза замочили в ставку біля берега, і обов’язком Омелька було бігати щодня, перевіряти, чи не спливли колеса на поверхню. Тут же намокало барило, у якому повезуть на поле питну воду; усю зиму воно зберігалося на горищі, висохло, пощілилося, і ось тепер набрякло, «пило воду». Час від часу батько витягав його на берег, перевіряючи, де тече. Напередодні від’їзду з’ясувалося, що якась вперта щілина не бажає затягуватися, і тоді батько велів Омелькові бігти і нашкребти дьогтю з тільки-но змащених осей, і Омелько приніс у пригорщі ще не загустілого дьогтю, батько замазав щілину і барило стало остаточно готовим.

Викотили з води важкі колеса, прикотили у двір і надягли на осі. Навантажили вози необхідним у полі інструментом – коси, грабельки, казан для каші, «катряга» – дерев’яний каркас, покритий полотниною, складаний наметик, у якому будуть ночувати на полі женці; «таганок» – хрестовина із залізним гаком, щоб вішати казан над вогнем; єдина на всіх свитка, якою будуть укриватися вночі…

Удосвіта рушили. Сонце зустрічали вже у полі. Батько і брати косили, мати і Варка рівняли покоси – колосся мокре, у росі, нехай підсохне… Омелько – на похваті: підносив воду, наглядав за кіньми, стриноженими неподалік. До сніданку всі напрацювалися, притомилися; нашвидку поснідали хлібом і салом – жнива цього року почали вже після Петра, піст закінчився, сім’я розговілася. Не гаючи часу, знову взялися за роботу…

Сонце піднімалося усе вище. Над жнивним полем, наче марево, струменіла полуденна спека. Блакитні метелики опускалися на блакитні квіти – волошки…

Омелько орудував граблями, губи злипались від спраги, і йому ввижалися кавуни. Гори кавунів; кожна зелена голова посміхалася йому червоним ротом, підморгувала, сходила солодким соком.



* * *



Встигли скосити трохи більше половини, і тут задощило. Ні косити, ні в’язати не можна було. Батько стояв посеред поля, дивлячись у сіре, обложними хмарами закрите небо. Уся постать його виражала напругу: якби Омелько вірив, що батько може чогось боятися – вирішив би, що він справді чимось наляканий. Старші супилися; Омелько пам’ятав один по-справжньому голодний рік – він тоді був зовсім маленьким і згадував не стільки тупий біль у шлунку, скільки панічний страх:

усім у ті дні було страшно, за вікнами бродили волохаті тіні, підходили близько, Омелько просинався серед ночі, йому здавалося, що десь скриплять кістки…

Брати дрімали в коморі, зарившись у сіно. У темряві пофоркували Руда і Вороний.

…А якщо усе-таки вночі?

У таку непогоду навіть собаки сплять, накривши морди лапами…

Омелько знав, що робити з кавуном, о, він знав прекрасно. Звичайно, він не став би відразу різати його і їсти – він сплавив би його Стугною… Сховав би на березі надійно… У лопухах… І коли хлопці зберуться пекти картоплю – отоді він викотив би кавуна просто до багаття. Що б сказав тоді Андрій? А Тихін? А задавака-Лесько?

Мрячило уже кілька днів. Жнива затягувалися. До батька зайшов сусід, вони про щось говорили напівголосно, але Омелько чув окремі слова: запитати – не втрачати… сходив би… по весні пухнути… а все ж сходив би…

Сусід пішов похмурий, а батько і зовсім почорнів, як хмара.