Постукай у моэ викно (на украинском языке)   ::   Костецкий Анатолий

Там за столом сидiв сумний тато. Бiля плити, така ж сумна й тиха, поралась мама. А на пiдвiконнi нерухомо сидiв Гриня й дивився у вiкно.

- Зрозумiв? - спитав тато, коли я побачив, куди дивиться Гриня.

- Зрозумiв... - ледь видушив iз себе я i, нiтрохи не соромлячись, заплакав.

- Розкис, як дiвчисько! - сказала мама й сама раптом схлипнула.

- Нiчого не поробиш, - розвiв руками тато. - Вирiшуй сам... - i вони з мамою пiшли в кiмнату.

А я пiдiйшов до Гринi, який так i припав до вiкна, i знову глянув у двiр. Там, неподалiк од майданчика, гордо й незалежно походжали чорнi-чорнi, аж металевi, граки. "А що вирiшувати! - подумав я. Тепер йому в коробцi не життя... " Я провiв долонею по його настовбурченому пiр'ю, вiдвернувся й кинувся геть.

За кiлька хвилин я оббiг наше товариство. Ми зiбралися на майданчику, посiдали на гойдалки i довго-довго мовчали. А навiщо говорити, коли й так усе зрозумiло!

Дивна все-таки рiч - тримати вдома птаха! Здається, вiн так звикає до тебе, що нiколи, ну просто нiколи-нiколи в життi вам не розлучитись. Але приходить година, коли якась сила, набагато дужча за твою любов, кличе його до с_в_о_ї_х! Адже в усiх-усiх на свiтi є с_в_о_є, найдорожче, рiдне. Так-так, i в кожного птаха, як i в людини, теж є батькiвщина, друзi, батьки... А без них не може нiхто!

Багатоголосий лемент пташиної зграї перервав нашi думки. Граки раптом дружно знялися в повiтря й помчали на схiд, у поля та лiси, де на них чекали рiднi гнiзда.

- Ну що, - промовив Сергiй, - пора?

- Пора... - вiдповiв я, бо чудово його зрозумiв. Я пiдвiвся з гойдалки й побiг додому.

Повернувся я з Гринею в руках. Вiн сидiв у мене в долонях i навiть не ворушився - так i прикипiв поглядом до кiлькох самотнiх гракiв, якi ще походжали навколо майданчика.

Хлопцi оточили мене, - кожен звернувся до н_а_ш_о_г_о Гринi. Востаннє...

- Бувай, - тихо сказав Сергiй.

- Салют, - махнув рукою Славко.

- Прощавай, - кинув Вiтько.

А Вiтуня лиш голосно схлипнула.

- До побачення! - мовив я i розтулив долонi. Гриня радiсно стрепенувся, щосили змахнув крильми i - стрiлою помчав до гракiв. До своїх гракiв!

- Навiть не озирнувся! - пробурмотiв Славко. - Правду кажуть - як вовка не годуй...

Але ми так поглянули на нього, що вiн знiтився.

- Та ну вас усiх! - кинув Славко i поплентав до свого пiд'їзду.

Невдовзi усi розiйшлись. А я ще години двi сидiв на майданчику, нiби сподiвався, що Гриня повернеться. Адже я навмисно сказав йому не "прощавай", а "до побачення"!

Та даремно. Вiн не повертався!

Я й незчувся, як до мене пiдiйшов Зiновiй Всеволодович.

- Що, знов розмiрковуєш, куди б його об'явочку прилiпити?! пожартував вiн i хотiв був засмiятися своєму жартовi, але запримiтив вираз мого обличчя й замовк. Мабуть, зрозумiв: менi зараз не до жартiв! Кербуд iще з хвильку потоптався на мiсцi, нiби пiдшукував, що б його таке сказати доречне, та зрештою махнув рукою i мовчки подибав геть.

На восьмий поверх я пiднiмався пiшки i дорогою заспокоював себе:

- Це нiчого. Це так, тимчасово. Воно пройде...

Але насправдi я чудово знав, що в_о_н_о вже нiколи не пройде, що в_о_н_о засiло в менi назавжди, i вiд сьогоднiшнього дня щоразу, коли надворi вiтер обриватиме листя, а холодний дощ колотиме землю, я буду уважно прислухатись: а може, знову хтось, кому страшенно потрiбнi тепло i ласка, постукає до мене у вiкно?!