По вогонь   ::   Рони-старший Жозеф Анри

Доступитися до озера можна було лише трьома шляхами: самою річкою, тим проходом, звідки прийшли уламри, і другим проходом – поміж скель та одним з горбів; в інших місцях озеро обступали базальтові стрімкі стіни.

Мисливці бадьоро привітали водяне поле. Червоне від проміння сонця, що ховалося за обрій, воно заспокоювало спрагу струнких сайгаків, низеньких кремезних коненяток, тонкокопитних онагрів, бородатих муфлонів, кількох полохливих, як збитий з дерева лист, кізочок, старого оленя, голова якого була прикрашена розлогими рогами.

Похмурий задира кабан один пив воду, нічого не боячись. Всі ж інші нашорошували вуха, неспокійно бігали очима і були готові кожної хвилини тікати, виявляючи тим суворий закон життя – одвічну обережність слабших.

Раптом усі голови й вуха повернулися в один бік, а далі всі звірі якнайшвидше сипнули врозтіч; коні, онагри, сайгаки, муфлони, козулі й олень побігли через західну ущелипу, протії червоного проміння сонця. Не побіг лише один кабан, що поводив під щетиною повік своїми вузькими, налитими кров'ю очима. З'явилися великі лісові вовки, більші від вовків степу, з високими ногами, міцними щелепами та близько зсунутими жовтими очима; їх погляди не бігали туди й сюди, як у полохливих травоїдів, а одразу вчіплювалися в здобич. Нао, Нам і Гав ухопилися за вила й списи, кабан вишкірив свої ікла і почав погрозливо хропти. Змірявши ворога своїми хитрими очима та почувши тонкими ніздрями його дух, вовки визнали його за небезпечного і побігли навздогін утікачам.

Після них запанувала тиша, і уламри, вгамувавши свою спрагу, почали радитися. Скоро мало смеркатись; сонце ховалося за скелі; було вже надто пізно, щоб іти далі; де ж спинитися на відпочинок?

– Зубри підходять! – сказав Нао.

Але тієї ж миті він повернувся до західної ущелини. Всі троє уважно слухали, потім припали вухом до землі.

– Це не зубри, – стиха вимовив Гав. А Нао ствердив:

– Це – мамонти!

Мисливці швидко оглянули місцевість. Річка пливла поміж базальтовим горбом і стіною з червоного порфіру, звідки стримів досить широкий виступ, на якому міг би вміститись і великий хижак.

Уламри вилізли на нього.

Під виступом у напівтемному проваллі текла вода, горизонтально нависли дерева, зрушені обвалами та власною вагою. З глибини тяглися до тьмяного світла вершечками з купками блідого листу, витрачаючи на це всю свою життєву енергію, інші дерева, надзвичайно високі й тонкі, борючися з густим, наче ведмеже хутро, мохом, з ліанами, що душили їх, та губками, що обліплювали їх стовбури; вони вперто боролися й далі за життя, за місце під сонцем.

Нам перший помітив у скелі печеру. Низька й неглибока, вона мала отвір неправильної форми. Уламри не одразу вступили до неї, спочатку вони довго її оглядали. Нарешті Нао повів своїх товаришів, зігнувшись та нюхаючи повітря; тут вони побачили кістки, шматки шкури, різні роги, щелепи. Господар печери був, очевидно дужий і небезпечний хижак. Нао захотів пізнати його нюхом.

– Це печера сірого ведмедя, – нарешті заявив він. – Вона порожня вже чимало днів.

Нам і Гав зовсім не знали цього лютого хижака, бо уламри блукали по місцевостях, де водилися тигр, лев, зубр і навіть мамонт, але де сірий ведмідь траплявся дуже рідко. Нао зустрічав його лише в далеких подорожах. Він знав його сліпу, як у носорога, злість, його силу, майже рівну силі лева-велетня, його люту, непереможну мужність. Печера була порожня, бо ведмідь або покинув її зовсім, або ж подався на кілька тижнів, а може, й на довший час, полювати в іншу місцевість; могло бути, нарешті, що його спіткало лихо на переправі через річку. Певний, що звір їх не застукає цієї ночі, Нао вирішив використати його печеру для відпочинку.