Таэмниця двох океанив   ::   Адамов Григорий Борисович

– Не знаю ще, Матвію Петровичу, – глухо і неохоче відповів Крок, – Може, поїду в Америку. Мене неодноразово запрошували туди на роботу.

– О Крок! – обережно сказав Матвій Петрович. – Якщо ви маєте намір продовжувати працювати, невже ви думаєте, що вас, талановитого інженера, спеціаліста по реактивних двигунах, недостатньо оцінять у моїй країні? Я сподіваюсь, коли ви поживете в нас, то зміните свою думку і свої наміри… Ну-с, а тепер повернемось до справи. – Матвій Петрович нахилився над картою і продовжував: – У наступному, найзручнішому пункті – Гібралтарі – на вас буде чекати…

Зненацька, не закінчивши фрази, він підняв голову і прислухався. Стривожений Крок повернув обличчя до дверей і завмер. У мертвій тиші, що наступила, донеслись віддалені, ледве чутні шурхіт і рух.

Матвій Петрович м'яко, нечутно, як кішка, схопився з стільця.

– Увага! – прошепотів він. – Усі документи і папери про похід – на стіл!

Він вихопив з бічної кишені редингота кілька тонких папірців з рядками цифр, кресленнями, малюнками і шпурнув усе це на стіл. Потім, кинувшись в один із кутків кімнати, швидко, зле тихо висунув із високої шифоньєрки ящик, згріб у жменю все, що там було, і теж кинув на стіл.

Крок у цей час тремтячими руками шарив у своїх кишенях, дістаючи звідти папірці. Його рухи зовсім не були схожі на швидкі, чіткі, упевнені рухи Матвія Петровича. Крок безладно хлопав себе по кишенях, викидав із них на стіл записки, тут же знову хапав їх, пробігав очима, деякі клав знову в кишеню, щоб у ту ж мить знову вихопити і покласти на стіл.

– Ви певні, що це… що це… до нас? – запитав він глухим переривчастим шепотом.

– Так! – коротко кинув Матвій Петрович і, нахилившись, витяг з-під ліжка великий емальований таз..

У передпокої почувся короткий дзвінок. Крок похитнувся і обіперся рукою об стілець. Навіть крізь півтемряву кімнати можна було помітити, як зблідло його обличчя.

– Кидайте всі ці папери в таз! – наказав Матвій Петрович.

В'ялими, неслухняними руками Крок схопив папери із стола і побіг з ними до таза. Кілька папірців, тріпочачись і гойдаючись, упали на підлогу.

– Ви збожеволіли! – прошипів Матвій Петрович, підбираючи папірці. – Ви нас погубите!

Розітнувся другий, тривалий і різкий дзвінок.

– Підпаліть папери і швидше одягайте плащ! Матвій Петрович, виявляючи несподівану силу, почав

присувати до дверей важку книжкову шафу. З передпокою почувся гучний удар, другий і потім тріск дерева. Сірники ламалися, спалахували і гасли в тремтячих руках Крока.

– Прокляття! – Еилаявся Матвій Петрович. – Ви завжди будете таким боягузом? Давайте сірники! Одягніть плащ і – у вікно! Швидко!

Передпокій наповнився стриманим гомоном і тупотом ніг. Почувся владний голос:

– Івашов, відчиніть! Ми знаємо, що ви тут!

В кутку кімнати спалахнуло яскраве полум'я і на мить освітило згорблену постать Крока, загорнуту в чорний широкий і довгий, до п'ят, плащ, і дебелу, кремезну постать Матвія Петровича.

Матвій Петрович одним стрибком опинився біля столу, погасив лампу і штовхнув Крока до вікна.

– Ваше життя тепер дорожче за моє, – прошепотів він, всовуючи йому в руку шнур з петлею. – 3 вашим життям зв'язаний успіх всієї справи. Рятуйтесь! Я їх затримаю тут скільки зможу і піду слідом за вами. Стрибайте і зараз же смикніть за петлю!

Він розсунув важкі портьєри і відчинив вікно. В обличчя війнула волога свіжість, дрібні бризки вкрили підвіконня. Вдалині, з чорноти ночі, крізь дощ і водяний пил пробивались рідкі, оточені оранжовим ореолом вогні окраїнних вулиць Ленінграда.

Двері, підтримувані важкою шафою, уже тріщали під натиском.

Крок стояв на підвіконні, переступаючи з ноги на ногу і судорожно вчепившись однією рукою за раму вікна. Під ним чорніла безодня в чотирнадцять поверхів.