У затинку пальм (на украинском языке)   ::   Олейник Николай

Авiалайнер наблизився до столицi Перу Лiми, пiшов на посадку. Кiнець хоча й не всього ще перельоту, початок робочого маршруту, який водитиме нас по країнi, ознайомить з її iсторiєю, найдавнiшими пам'ятками i, звичайно ж, iз сучаснiстю. Сучаснiсть цiкавила бiльше, нiж iсторiя. В сучасностi - майбутнє, без якого, вiдомо, будь-яка iсторiя втрачає сенс, власне, перестає бути iсторiєю.

Станiславський сказав: театр починається з гардероба, з фойє. Очевидно, так само можна сказати про країну - вона починається з аеропорту чи залiзничного вокзалу. Найперше враження, як вiдомо, незгладиме й рiдко коли виявляється помилковим. Те, наприклад, що попало на очi в аеропорту та на його найближчих околицях, потiм не раз траплялось i в самому центрi Лiми, на її найголовнiших магiстралях.

Десятки прохачiв (не хочеться казати - жебракiв, старцiв, хоч рiзниця тут невелика) зустрiли нас одразу ж за порогом аеровокзалу. Хто з ящичком-пiдставкою для чистки взуття, хто з примiтивними кустарними виробами - сувенiрами, хто з пропозицiєю пiднести, допомогти, але все з розрахунку роздобути якусь солю (найдрiбнiшу монету, немовби нашу копiйку, хоч на вiдмiну вiд копiйки за перуанську солю придбати не можна буквально нiчого), заробити на прожиття. I нескiнченнi ряди хатинок уздовж дороги - цегляних, жерстяних, фанерних, картонних. I величезний мiський смiтник з цiлим виселком таких само хатинок бiля нього. I шукачi, якi щось шукають на тому звалищi, i тут-таки невеличкий спортмайданчик, на якому ганяє м'яча босонога малеча...

- Наша країна бiдна, - вибачається гiд, - ми тiльки зводимось на ноги.

I це сказано про країну прадавньої iсторiї, землю однiєї з перших - iнкiвської - цивiлiзацiї, землю, що має в собi й на собi незлiченнi природнi багатства.

Столиця зустрiчає транспортною захаращенiстю вулиць, безлiччю рiзних лоткiв, де продається маса всiляких речей - вiд кустарних виробiв, порнографiчних листiвок, газет i журналiв до кави, пирiжкiв, бобiв чи якогось iншого наїдку - i брудом. Бруд - характерна ознака цього величезного мiста. За висловом самих мешканцiв, це бомба уповiльненої дiї, що може вибухнути будь-якої хвилини будь-якою епiдемiєю.

- Недавно вiдбувся страйк працiвникiв комунальної служби, ще не встигли прибрати смiття, - знову вибачається представник фiрми, що нами опiкується.

Можна було б повiрити, коли б не тривале перебування в мiстi, що засвiдчило повну нерозпорядливiсть, неспромогу мунiципалiтету впоратися з лихом. Не доводилося бачити жодної смiттєзбиральної чи поливної машини. I це в мiстi, де роками не буває дощiв, де мешкає понад п'ять мiльйонiв чоловiк... Добре, що стоїть воно над океаном - океанськi вiтри все-таки продувають його, освiжають, iнакше б...

Двi досить молодi жiнки розподiляють мiсця, де будуть сидiти, просити милостиню. Одна йде на один рiг вулицi, друга - на протилежний. В однiєї тримаються за подiл двоє, у другої теж двоє, третє, ще зовсiм мале, пiдв'язане за спиною.

- Сеньйоре, дозвольте почистити вашi черевики. - Хлопчина рокiв шести-семи ходить за мною по площi перед розкiшним президентським палацом, сподiваючись заробити бодай солю-двi. Саморобний ящичок на ременi через плече, в руках щiтка, в очах - сум i якась надiя. "Чому ти не в школi?" - хочеться спитати. Але ж усiх не перепитаєш, до кожного не пiдступиш...

Таке життя. Юнак лежить майже на тротуарi, на прикритiй картоном металевiй сiтцi, над люком теплоцентралi На ньому благенький костюм, давно не прана сорочка, а поверх усього старий, заяложений плащ. Вiн, певне, хворий - запаленi очi, худе блiде обличчя. Бiля нього приймач, розгорнутий блокнот з якимись помiтками. Юнак помiтив, що я вдруге з цiкавiстю проходжу повз нього, усмiхнувся. Усмiшка приязна, якась нiби винувата, вибачлива. Хто вiн, чому лежить отут, пiд ногами перехожих?.. А втiм - зрозумiло: бездомний, безробiтний, яких тисячi.