У затинку пальм (на украинском языке)   ::   Олейник Николай

Помiст, на якому розташованi, сказати б, домашнi служби, рухомий, тобто рiчкова вода може пiднiмати його на будь-яку висоту, буває, аж до стрiхи. Щось на зразок груби, i в нiй просто на вугiллi, на прутиках, смажена риба. Мiшки з рисом, бобами, в'ялене м'ясо на бантинi... Нiчого зайвого. Для вiдпочинку - гамак, розтягнутий тут же, або облаштована просто на помостi постеля. Оце й усе. Хiба що знаряддя для риболовлi, полювання. Решта - внизу. Там господарство: свинi, собаки, кури... Все зосереджено пiд помостом, живиться вiдходами зверху. Неподалiк - плантацiї манiоку, дiлянки рису, кукурудзи, бобiв. Цього може й не бути - в лiсi повно всiлякого добра, досить тiльки спуститися донизу, вiдiйти десяток метрiв. Хлiбне дерево, банани, щось подiбне до наших яблунь, какао... Дика бавовна...

Люди на диво приязнi. Почувають себе незручно пiд поглядом iноземцiв, проте усмiхаються.

- Буенос дiес! Добрий день!

Добрий то добрий, але менше б дощу.

В родинi одного з селян близько двадцяти чоловiк. Десятка пiвтора дiтей! Босi, в сяких-таких сорочках, штанцях чи й просто прикритi пов'язками з трави. Чоловiки охоче закурюють, смакують сигаретами, прицмокують.

- Як у вас з освiтою, медициною? - питаємо.

З медичним обслуговуванням, пояснює гiд, просто: раз на мiсяць поселення вiдвiдує санiтарний лiкар, коли виявляє якесь небезпечне захворювання, наприклад, малярiю, селище оточують солдати, нiкого нiкуди не випускають, лiкують, аж поки вогнище хвороби не згасне. Стацiонарних лiкарень мало, вони далеко, практично потрапити з сельви туди неможливо. Операцiї? Гiд мовчки розводить руками, потiм каже, що середнiй вiк тутешнiх мешканцiв - 35-40 рокiв. Сорок п'ять - це вже старожил...

Вiдкрита з усiх бокiв споруда на сваях на вигонi - школа. Крутi сходини на помiст. Грубi лави, столи, класна дошка, шафа для наочного приладдя... По боках географiчнi карти, анатомiчна схема будови людського органiзму, дiаграми, мальована абетка... Цiкаво, з чого ж починають дiти вчити ази науки. Мадре, падре - мати, батько... Кiнь, курка, манго... Як i скрiзь. Найдорожче, найближче, без кого й без чого нема життя.

Зараз учнiв нема, заняття скiнчилися. Хорхе-Альберто Флорес-Морi, вчитель, який живе тут же, в будиночку поряд, розповiдає нам, що конституцiєю країни передбачено загальне обов'язкове навчання. Неповно-середнє. По сiм годин щодня. Система оцiнок п'ятнадцятибальна. До семи балiв - за уснi вiдповiдi, далi - за письмовi роботи. Двiчi на тиждень приходять навчатися грамоти дорослi... Пiдручникiв мало, один на вiсiм-десять школярiв. Самому доводиться працювати i з малюками, першокласниками, i з дорослими. Незручно. Тим паче в одному класi...

Чи були випадки, щоб хтось iз випускникiв пiшов учитися далi? Нi, не було. Куди влаштовуються пiсля школи? Мало хто залишається в сельвi, всi прагнуть до мiста i, певне, опиняються серед таких, як ото в Лiмi, сотень, тисяч шукачiв кращої долi...

Навiть недоречним було б тут порiвняння з нами, нашою школою, долею наших юнакiв i дiвчат. Тому облишимо цю тему.

Дощ нiби трохи вщух, можна бiгти до баркаса, що тим часом пiдiйшов рiчкою сюди, до мiсця розмови. Прощаємося, дарую вчителевi на згадку чудово виданi "Веселкою" українськi народнi казки. Хорхе нiяковiє, дякує, каже, що нiчого не знає, не чув про Україну. Удвох з дружиною вони проводжають нас, довго стоять на березi, аж поки баркас не зникає за поворотом.

А в Пальмерi новi гостi! Поки ми ходили-плавали, сюди прибули групи югославiв i мексiканцiв. "Вiва Мехiко!" - "Вiва Руссiє!" - "Вiва Югословенiя!.." Чужина здружує. Якби зустрiлися ми десь в iншому мiсцi, чи була б така радiсть i задушевнiсть?.. "Як добралися?" "Як тут? Кажуть, ягуари, анаконди..." Частування сигаретами, смiх, дружнє поплескування по плечу - жест, зрозумiлий на всiх континентах.

Пiсля вечерi всi подалися до бару. Звiдти вже чути бринькання гiтари, звуки шумових iнструментiв.

Бар у Пальмеро - своєрiдний музей.