Фройд би плакав   ::   Карпа Ирена

Прокинувся Х'ялмар і написав їй, що невизначеність — невід'ємна складова їхнього лайф-стайлу. Ще пізніше прокинувся Ілля і виголосив:

— Ніколи-ніколи в житті не вживатиму більше цієї гидоти… Я ледь не збожеволів.

Марла обійняла його й довго цілувала очі, ніс, кутики губ, мочки вух, пестила волосся. Смуток літав із його блакитних очей в її зелені, намотувався їм на голови, не даючи швидко рухатися і чітко мислити.

— А знаєш, — сказав по спливу якогось часу Ілля, — колись ми з ліпшим другом у в'язниці мріяли, що вийдемо на свободу, пограбуємо одразу 50 банків і поїдемо вчитися в Гарвард.

— Добре, що не поїхали, — задумливо протягла Марла, — там страшенно високий відсоток самогубств. А на вступному іспиті замість питань з історії чи математики можуть запросто сказати: «Здивуй мене!»

— Я би, певно, застрілився. Він би здивувався.

— Ну от — і знову самогубство. Така ознака нетерплячості…

Поміж тим, смерті довкола було якось занадто багато. Звістки про смерть усе нових знайомих сипалися з телефонних трубок і з інтернет-скриньок. Помирали люди, з якими Марла була пов'язана лише дотично, не вникаючи в подробиці їхнього існування, маючи в пам'яті лише якісь хаотичні деталі їхніх тіл і найнезначніші звички. Від того їхнє припинення буття видавалося іще незбагненнішим, туманнішим і містичнішим.

— Мене зараз вирве тим туманом… — Марла ходила, як сновида, ковтаючи якісь піґулки-стимулятори мозкової ясності. — В Індонезії, на Яві, мерця ховають у день його смерті… Спека. Жахлива спека. Смерть 25-річного хлопця, не особливо талановитого художника, та все ж людини з готовими до відкриття на світ очима, від мозкової пухлини… Тепер уже ніколи ніц-нічого не побачить, не поїде в подорож морем із сімома такими ж чорноволосими красенями, як і сам. Як часто він малював цих однакових зі спини людей із довгим волоссям у довгих плащах (розвівається вітром волосся, розвіваються плащі) на своїх полотнах, розкладених і розвішаних у гаражі… Гм. Я ж також там малювала. Була такою ж неробою, як він, їздила на його мопеді, просила його про якісь незначні послуги… Кожен наш запис — частинка Енциклопедії Мертвих.

Марла відкрила тоненьку сіру книжечку Данила Кіша і знову задумалася. «Що, як мерці поприходять до еротичних фантазій живих? Я ж мимобіжно малювала собі картинки голої смаглявої спини Теґу, його розпущеного волосся колись, під час наших перших зустрічей… Це вже потім стало соромно і прийшла неприязнь. Що, як він захоче взяти свій реванш тепер?…» Марла гнала від себе цю смурну метафізику — мала ж бо чим забити голову і на першому рівні існування.

Все валилося на голову суцільною важезною лавиною — сварки, успіхи, непорозуміння, обкладинки глянцевих журналів, інтерв'ю на телебаченні, обкладинки гівняненьких журналів, ефіри на вошивеньких радіостанціях, конфлікти Артура й Іллі, замовчування тих конфліктів, вислуховування істинних думок Іллі в нічному авто, сльози, біль від того, що він страждає невизначеністю, біль від власної невизначеності, короткочасні потепління від «Марло, я тебе кохаю», короткочасні потепління від слабких наркотиків, ненависть до наркотиків і їх гнітючого ефекту, відмова від наркотиків, музика, фотозйомки, розмови із новими дуже важливими fucking людьми, відмова від їжі, мозкові стимулятори, відмова від їжі, милування сексапільними вигинами живота, страшенно ніжні ранкові поцілунки, дуже вірна, тонкочуттєва дружба, світлі пронизливі, проникливі, прошиваючі очі й збуджуюча напівдитяча хлоп'яча посмішка, т.зв. елітарні тусовки, а насправді збориська хохляцького колгоспу, махнутого на своїй безнадійній провінційності, т.зв.