Голодна воля   ::   Мирний Панас

---------------------------------------------

Панас Мирний

Голодна воля



У Степана Федоровича Гамзи пир на увесь мир. Усе місто з'їхалося - на Зелену горку, або в Золотий горішок, як звали кругом в околиці один з найлюбиміших Гамзою хуторів його безмірного маєтку.

У його їх чимало було і в Сокиринцях, і в Перерубі, і коло Вовчої долини, та ні одного так не укохав Гамза, як сю Зелену горку. Ще замолоду він наткнувся на сю місцину, - високу гору, покриту лісом і трохи не з трьох сторін оповиту чистою, як срібло, водою вередливого Псла. Місце було глухе та дике! Столітні дуби, височенні осокори та широковіті липи укривали його своєю густою тінню, по краях густа ліщина, колючі терни та шипшина не давали ні пройти, ні проїхати. Що було там звіру та птиці усякої: зайці, лисиці, вовки, сороки, кібці, орли, як черва, кишіли, плодились і виростали на волі. Ніхто їх не чіпав, ніхто не рушав їх таємного покою. Аж поти молодий Гамза не скинув свого ока.

- Чиє се помістя? - спитав він прикажчика Йосипенка, проїжджаючи одного ранку верхами арабських жеребців, за котрих не дуже давно Гамза заплатив дві тисячі карбованців.

- Наше, пане, - рубав йому Йосипенко по-своєму твердо, дебело, Гамза любив, як хто перекривляє "хахлацьку" мову.- Тут ліс, пане, - золото! І на цілому світі такого дубка кат має. І в Гетьманському лісі не таке.

Пан придержав коня і, прищуривши очі, любувався горою. Правду кажучи, було чим і полюбуватися. Сонце підбилося вже височенько… гора, укрита золотим світлом, наче зачарована, стояла у тихому прозорому повітрі. З того боку від Псла легенький туман здіймався сизим димком, курився поміж деревом, з сього боку, - сонце прорізувало чорну тінь густого лісу, на самому шпилі - на рівній полянці - миготіло, як на воді, сонячне сяйво. Сотні солов'їв щебетали по кущах молодого поросту, горлиці туркотали в ліщині, зозулі неугавно перекликались, перелітаючи з деревини на деревину, відкілясь здалека доносився глухий клекіт. Ліс просипався, продирав очі.

"Гарна місцина! - думав, любуючись, Гамза.- На отій поляні та вибудувати дворець з башнями, з шпилями, а кругом по низу розселити кріпацтво", - і Гамза від радості кусав краї своїх чорних вусів.

Трохи згодом він торкнув коня і напрямився в гущавину.

- Пане, там небезпечної - поспішаючи за ним, сказав йосипенко.

- А що?

- Вовків достогибелі.

Пан не сказав нічого, тілько дав коневі острогами в боки. Йосипенко простував ззаду, і незабаром обидва окрилися в лісі. А через півгодини ясне сонце освічувало їх аж на поляні.'Звідти ще краща, ще показніша здавалася околиця: гора вся аж горіла сонячним світом, тоді як підгір'я курилося легким туманом. У самому низу у крутих берегах гадюкою лелів Псло, ген далі, широко розливаючись по жовтих пісках, зараз за Пслом, у садках тонуло село, далі, через лісок, друге, третє… здається, вони зчіплялися сизими лугами. По праву руч - розлягалося нив'я голубе, червоне, чорне, зелене та жовтозолотеє, - здавалося, нарочито хтв укрив землю цвітними поясами. По ліву руч, як на долоні, вирисовувалося місто з своїми церквами, високими будинками, темними садками. Сонце викочувалося з-за гори, на котрій стояло воно. Ніяке перо, аиі щітка маляра не передала б тієї чарівної ігри, яку, витівало сонце з містом: воно горіло-палало, страшна пожежа не світить ніколи таким величним світом. Пожарище завжди будить важку думку про розор, про людське нещастя, його вогонь немилосердно жре-поїдає, що стріне в дорозі… Ось ясно-ясно запалала нова будівля, - огненні язики лижуть її високу оселю, страшенно крутяться кругом, іскрять, криваве зарево разом з димом стовпом піднімається вгору. Страшно! Чується крик людський, чуються їх сльози… Не те тут: огонь огнем, тілько не рушить він ні високої церкви, ні низь.