Леся Украйнка   ::   Українка Леся

»

IV



Кажуть, весь поміст у пеклі

З добрих замірів зложився!

Для пекельного помосту

І Бертольдо потрудився...

Вже давно Бертольд вернувся

Із далекої чужини,

Знов зажив життям веселим

Біля милої дружини.

Знов у нього в пишнім замку

Почалося вічне свято, —

О, тепер було у нього

Срібла, золота багато!

Окрім того, що набрав він

На війні всього без ліку,

Ще король йому в подяку

Надгороду дав велику.

Сила статків та маєтків!

Вже Бертольдо граф заможний!

Він живе в свойому графстві,

Наче сам король вельможний.

Та околиця, де жив він,

Вся була йому віддана,

Люд увесь в тім краю мусив

Узнавать його за пана.

Тож спочатку того щастя

Справді був Бертольдо гідний:

Правий суд чинив у панстві,

До підданих був лагідний.

Але то було не довго,

Він дедалі в смак ввіходив

І потроху в себе в графстві

Інші звичаї заводив.

Що ж, напитки, та наїдки,

Та убрання прехороші,

Та забави, та турніри,

А на все ж то треба гроші!

Та й по всіх далеких війнах

Граф привчився до грабунку,

А тепер в своїй країні

Він шукав у тім рятунку.

Почалися нескінченні

Мита, панщина, податки,

Граф поставив по дорогах

Скрізь застави та рогатки.

Трудно навіть розказати,

Що за лихо стало в краю,-

Люди мучились, як в пеклі,

Пан втішався, як у раю.

Пан гуляв у себе в замку,-

У ярмі стогнали люде,

І здавалось, що довіку

Все така неволя буде.

Розливався людський стогін

Всюди хвилею сумною,

І в серденьку у поета

Озивався він луною...

Ось одного разу чує

Граф лихі, тривожні вісті:

Донесла йому сторожа,

Що не все спокійно в місті;

Що співці тю місті ходять

І піснями люд морочать,

Все про рівність і про волю

У піснях своїх торочать.

Вже й по тюрмах їх саджають,

Та ніщо не помагає, —

Їх пісні ідуть по людях,

Всяк пісні ті переймає.

«Ну, — гукнув Бертольд, — то байка!

Я візьму співців тих в руки!»

Раптом чує — десь близенько

Залунали пісні гуки:

«В мужика землянка вогка,

В пана хата на помості;

Що ж, недарма люди кажуть,

Що в панів біліші кості!

У мужички руки чорні,

В пані рученька тендітна;

Що ж, недарма люди кажуть,

Що в панів і кров блакитна!

Мужики цікаві стали,

Чи ті кості білі всюди,

Чи блакитна кров поллється,

Як пробити пану груди?»

«Що се, що? — кричить Бертольдо.

Гей, ловіть співця, в'яжіте!

У тюрму його, в кайдани!

Та скоріш, скоріш біжіте!»

Коли се з-за мурів замку

Обізвався голос долі:

«Гей, біжіте, панські слуги,

Та спіймайте вітра в полі!

Не турбуйся ти даремне,

Все одно, вельможний пане,

Вловиш нас сьогодні десять,

Завтра двадцять знов настане!

Нас таки чимале військо,

Маєм свого отамана,

Він у нас одважний лицар,

Врешті, він знайомий пана...»

Мов крізь землю провалився

Той співець, утік од лиха.

А Бертольд сидів і думав,

Далі так промовив стиха:

«Маєм свого отамана! —

Ось де корінь цілій справі!

Ну, та я тепера хутко

Положу кінець забаві!»

Тут він двох щонайвірніших

Слуг до себе прикликає

І до нашого поета

У хатину посилає:

«Ви скажіть йому від мене,

Що я досі пам'ятаю,

Як пісні його втішали

Нас колись в чужому краю.

Власне я тепер бажаю

Дать йому за них заплату:

Я поетові дарую

В себе в замку гарну хату.

Я його талан співацький

Так високо поважаю,

Що співцем своїм придворним

Я зробить його бажаю.

Ви скажіть, що він у мене

Буде жити в шані, в славі,

Тільки, звісно, хай забуде

Різні вигадки лукаві».

Слуги зараз подалися

До убогої оселі,

Принесли вони поету

Ті запросини веселі.

Усміхаючись, він слухав

Те запрошення знаднеє,

А коли вони скінчили,

Так промовив їм на сеє:

«Ви скажіте свому пану,

Що заплати не бажаю,

Бо коли я що дарую,

То назад не одбираю.

Хай він сам те пригадає,

Що то ж я йому дав злото,

Хоч тепер об тім жалкую,

Краще б кинув у болото!

Ви скажіть, що я не хочу

Слави з рук його приймати,

Бо лихую тільки славу

Тії руки можуть дати.