Мисто уповильненой дий   ::   Дністровий Анатолій

Нахєра, питається? Ти ж йому в око засадив…

Тюля зривається і хапає Циркуля за шкірки, вони голосно й дико лаються, шарпаючи одне одного. Рома, я і Бідон одразу просимо їх заспокоїтися. Несподівано Тюля чіпає Циркуля за праву руку і робить кидок через себе, той з гуркотом падає на підлогу, зачепивши ногами тумбочку з порожніми алюмінієвими мисками та виделками. Намагаємося їх роз'єднати. Проте Тюля з усієї сили копає лежачого в бік, від чого той глухо стогне і хапає ротом повітря, наче рибина, викинута на берег. Потім пропонує Гріші вийти нагору і поговорити, той пасивно підкоряється, важко підводиться, і я бачу на його очах сльози.

Рома, заціпенівши від страху, гаряче просить більше його не бити. Однак Циркуль і Тюля підіймаються по драбині нагору і невдовзі зникають у темряві.

— Я йду за ними, — підскакує Бідон і теж пнеться по драбині. Але з ним діється щось незрозуміле, він зупиняється, наполовину видершись із підвалу і завмерши, наче під час солдафонської муштри. Гнівний голос Тюлі наказує Бідону не пхатися не у свої справи, той виправдовується і замовкає.

Через десять хвилин із сусідньої кімнати виходять Булавка і Мишка, в якої розпатлане волосся. Вона поправляє на собі одяг, підходить до Роми, запитує про самопочуття.

Вася звертається до Бідона:

— Що за двіжуха? Шум, крики…

— Не порозумілися, — відповідаю йому.

— Хулі тут мозги парити, на? Що сталося, то й сталося, — ходить Вася по кімнаті, шукаючи пачку цигарок, і як завжди смикає головою. — Мені лічьно по-барабану: скоро звідси звалюю.

Він ще кілька хвилин несе повну лажу з нахабним переконанням, що йому за той жахливий вчинок у парку нічого не буде. Мені стає сумно.

Хочу сказати, що навіть якщо ти, придурку, уникнеш суду, то це не означатиме, що уникнеш кари. Зло — це така фішка, яка про себе може нагадати через багато років: важкою хворобою або несподіваною трагедією. Але, дивлячись у каламутні очі Булавки, на його зухвалу посмішку, усвідомлюю, що з ним на такі теми краще не говорити, бо це теж саме, що спілкуватися з глухонімим, не маючи при тому рук, якими можна було хоча б жестикулювати. Це ж треба — вродитися таким повним дурбеликом! У його черепі, мабуть, тільки гниди і піндраки. От придурок!

Рома манить мене легким жестом.

— Я брала в Інги книжку для абітурієнтів. Хочу повернути через тебе. Ти не проти?

— З радістю.

— Тоді зателефонуй мені днями. Добре?

— Да.

Рома на мене пристрасно дивиться.

— Завтра знайомлюся з батьками Інги, признатися, почуваю себе не зовсім упевнено, не уявляю, чи сподобаюся їм. Ти ж знаєш, які вони інтелігенти…

— Ти йдеш до неї додому? — підскакує до нас Вася. — Це просто здорово! Знаєш, як би в такій ситуації поступив справжній митьок [2] , на? Hoy? Він би чисто вдушив, на, плящину портвейну перед дверима, потім натиснув на дзвінок, його б потім чисто люб'язно запросили, на, до квартири, подали б чай, цукерки, печиво, все те, на що здатні добропорядні господині, а ще через десять хвилин митьок повільно відрубався б і сказав би господарям «від вашого чаю я просто п'янію». Вони на нього глип-глип, а він, ха-ха, — повні дупляки.

Не зовсім тямлю, що хоче сказати цей даун, звичайно, в його задниці ще й досі блукає дитинство і ота безалаберна безтурботність, яка приносить ближнім тільки шкоду, а тим нічого не залишається, лише терпіти примітивні витівки, люб'язно посміхаючись чи зводячи все до жартів. Думаю про те, як би на ці слова відреагувала Інга, яка ніколи з такими покидьками в своєму житті не стикалася, про існування яких вона не підозрює. Тюля вже не раз запитував, чому ховаю від друзів свою мантелепу, наче вона належить до надзвичайних витворів природи. Мене ці слова свого часу застали зненацька.

Навіть не знав, що на них відповісти.