Перекотиполе   ::   Квитка-Основьяненко Григорий Федорович

 – Коли б, сказати, в нас постой, то так би і буть: від москаля не вбережешся; а то ж не чути і за п'ятдесят верстов ні одного москалика, і не наїжджа ж то ніхто до нас у село; усе свої люди, а є меж нами злодій! Дій його честі, на кого б то подумати? Усе парубоцтво – як один. Усіх знаємо, усі чесні, усі добрі, усі смирні, не гуля з них ні один, а усяк з них жалкує, що нам така є абєда, і усяк з них похваляється, що тільки б піймавсь хто, так вже не помилувати такого й такого сина! Бачиться ж, і засідають на ніч, так ніколи ж нічого і ніякої примети ні на кого. Вже ж ми і ворожок питали, так кажуть, наїздом бува: рижий, кажуть, москаль; попереду, кажуть, нашле сон кріпкий на усе село та й порається, як у себе у хаті. Так що ти против лихого слова зробиш? Тільки жалкуй від такої біди та й мовчи».

І мовчать, та тільки чують, що вже Мирін зовсім опішів, послідню парку воликів виведено; а там і Улас рішився своєї шкапи, у Марка з сажа аж трьох кабанців, і вже й ситеньких, узято. Кругом біда, відусіль пропажа!

Як ось вже почули, що у Дем'яна Рідкоплюя усю комору забрато. Підкопався, вражий син! Та що то? усе, усе позабирав: і жіноче, і дівоче, і що було пригосподарьоване, усе забрато, і сліду нема, неначе щезло.

Дивуються люди та, ходячи коло волості, б'ються об поли руками, і усяк на сю ніч жде й собі такої напасті. Вже й голова прийшов і сказав, що він притьмом не зна, що робити!

– Піймайте, – каже, – мені злодія, хто се у нас краде! Я його… я йому!… Він в мене зогниє у холодній!

– Пожалуй би піймали, якби знали, хто він є, – казала громада сумуючи.

Аж ось і обізвався один парубок, Денис Лискотун, і каже:

– Коли б подозволили по дворам обиськати! Вже видиме діло, що ніхто з чужих не наїжджа, се, певно, свої.

– А що? він правду каже, – розсудили старики. – Звеліте, пане голова, яким моторнішим, нехай по хатам скрізь обиськають.

– Нікого ж і послати, – сказав голова, – нехай йде Денис, забравши хлопців.

– Та, може, мені не повірите – спитався, уклонившись звичайненько, Денис.

– Як-то тобі не повірити, кому ж і повірити? – обізвались старики.

І як-таки Денисові не повірити? Що то за парень бравий був, даром, що сирота без батька! Ще тільки на ноги піднявся, до підпарубочого дійшов, а вже видно було, що з нього буде чоловік. Він і не жив дома, він не дуже до мужицької роботи, як усі прочі. Як піде.піде по селам – хто його зна, де-то вже він ходить, на заробітки, та так щиро заробля, що незабаром вернеться, і чого-то він не принесе! Сам одягний, таки зовсім як міщанин, і уся одежа на ньому хороша, ще повні кишені грошей нанесе. Матері своїй, вже й старенькій, теж принесе коли платок, плахотку, пояс, чобітки, а коли й серпанок, і у усім її поважав. Та був собою красивий, моторний, против усякого звичайний, на вигадки та на прикладки його подавай. На вечорницях тільки його і чути. Не боявсь нікого і нічого: у саму глуху північ скажи йому піти на кладбище – піде і усе справить, мов середу дня. Тільки й боявся собак, і що то не любив їх! Було, яку зна злішу собаку, то що не дасть, а дасть, то й купить її, та на гілляку і повісить, і отруює, було, їх. «Що ж, – каже, – не люблю та й не люблю собак. Мені гидко на неї дивиться. Аж дрижу, щоб яку собаку вбити! Така вже моя натура!» А що розумне було, так не узяв його кат. Хоч і не дуже пильно приставав до громади і не часто, було, і виходить до волості, та вже ж коли вийде, послуха, об чім рада, вже й викине слово, та таке, що й десять стариків, сідих, як лунь, і у три годи так не видумають. Усі-таки, усі селом, ув один голос, було, кажуть: «Отто наш голова росте!»

Так такому б то не повірити оглядіть двори, чи не знайдеться де у, кого ворівських вещей? Куди! Тут ще стали його прохати, щоб зділав милость, забравши яких парубків сам зна, пішов би і оглядів усіх, не минуючи ні одного двора.

Нічого Денисові робити – вибрав парубків, сам і пішов з ними.

– Починайте з мого двора, – звелів Денис.

– Та як се можна, щоб на тебе хто подумав? – казали парубки.