Варфоломиэва нич   ::   Гримич Марина

– Ну що, рудий і вусатий? – промовив молодий чоловік невидимому співрозмовникові. – Ну, що ти на це скажеш?

Нічого втішного. Десь я прорахувався. Поїду завтра геть. Без грошей і підтримки влади мені нема чого тут робити. Бідна мамочка! Вона цього не переживе. Маленький Паша розчарував мамашу… Таке воно життя… А зараз? Куди зараз? Що кажеш, у постоялий дім? Фі, рудий і вусатий, що за несмак! Мене вже від нього на риги тягне…

Поки він таким чином розмовляв сам із собою, ноги автоматично несли його в напрямку, протилежному від ненависного готелю. А куди? Мій любий читач подумає, що він іде до завбібліотекою? Тепло, але не гаряче. Ноги самі несли його в «землянку». Зайшовши по дорозі до найт-шопу, він розжився пляшкою й оселедчиком і пішов до єдиної рідної душі в цьому містечку – до Варфоломійовича. Покупку наш головний герой зробив автоматично. Крижана горілочка з маленьким бутербродиком, що складався зі шматочка чорного хіба з масельцем і жирним оселедчиком, – це було однією з найулюбленіших кулінарних забав його мами. Після неї вона починала іскрометно жартувати і травити анекдоти, від чого випадковий або невипадковий співрозмовник конав від судом сміху. Це не стосувалося Паші, оскільки він, на відміну від мамочки, котра, як ви пам'ятаєте, любий друже, була точною копією Фаїни Раневської, зовсім не мав почуття гумору. Це страшенно дратувало мамочку, яка нарікала на генетику, що передає у спадок форму носа, забуваючи про важливіші речі. Так чи інакше, але згадана нами кулінарна забава була слабинкою не лише його мами. Варфоломійовича теж. Правда, він позбавив страву пікантності, замінивши маленькі скибочки житнього хліба на грубо покромсані шматки «кирпичика», а елегантні шматочки оселедчика без кісточок і шкірки, – на великі кістляві кавалки, про масло ж взагалі не йшлося.

Якби наш молодий герой не був такий заклопотаний своїми проблемами, він би мав змогу ще раз оцінити мамину мудрість про те, що «якість визначається міліметрами, міліграмами, мілілітрами і секундами». Однак зараз йому було просто не до того.

– Пашко, друже, я ж про тебе цілий день думаю! – радів йому, як рідному, Варфоломійович. – Що з тобою? Ти сам не свій! Скажи Варфоломійовичу, хто тебе скривдив? Скажи!

Під горілочку Варфоломійович вислухав сумну історію молодого політолога, однак вона йому видалася не такою вже й сумною і навіть зовсім не сумною, більше того, – страшенно веселою.

– Не трусь, Пашко! (Що мало означати: не бійся). Ми ще не такі рубежі брали під Сталінградом! Покладися в усьому на Варфоломійовича: він не підведе! Варфоломійович ніколи не зрадить бойового друга! Чуєш, Пашко?

Молодий чоловік добре чув. Тим більше, що Варфоломійович як старий артилерист не жалів голосових зв'язок.

– Варфоломійович ще покаже їм усім велику дулю! Вони думають, що Варфоломійович – нічтожество! Варфоломійович – солдат!

Молодий чоловік кивав.

– За що ми кров проливали? За… – Варфоломійович махнув рукою, бо саме в цій точці його красномовство несподівано згасло. Проте його думку підхопив наш молодий герой:

– … За приниження, яке старий солдат терпить у черзі, що не пропускає його наперед? За «голодний пайок»? За чорну невдячність нащадків?

– Правильно, Пашко! – підтримав Варфоломійович.

– Вони там нагорі думають, що їм можна все, що вони – це Бог! А Бога немає! Є совість і честь!

– Молодець, Пашко! – з ентузіазмом сказав Варфоломійович, але потім тихенько додав, кахикнувши:

– Тільки Бог усе-таки є! Я точно знаю.

– Пойняв! – не розгубився молодий чоловік.

Вони не помітили, як вийшли із землянки і рушили до найт-шопу. Але «шоп» виявився зовсім не «найт», бо стояв зачинений. Проте двоє чоловіків не зупинилися на досягнутому, а пішли далі, аж до центральної площі.