Зачарована Десна   ::   Довженко Олександр Петрович

 - Ну?

 Я вчепився одною рукою в батьковi штани, другою за шапку i хотiв був сказати своє iм'я, та голосу не стало. Рот спустiв i висох.

 - Как? - нахмурився вчитель.

 - Сашко,прошепотiв я.

 - Александр! - гукнув учитель i невдоволено глянув на батька. Потiм знов перевiв на мене очi i поставив менi найбезглуздiше i найдурнiше запитання, яке тiльки мiг придумати народний учитель: - А как зовут твоего отца?

 - Батько.

 - Знаю, что батько. Зовут как?!

 Ну, що ви скажете? Ми глянули з батьком один на одного i зразу догадались, що дiло наше програне. Проте в батька була ще, певно, якась крихiтка надiї.

 - Ну, скажи, синку, як мене звуть. Кажи-бо, не бiйся, ну!

 Я одчайдушно закрутив головою i так круто одвернувсь, що трохи не впав, коли б не вдержався рукою за батьковi штани. Якась нудьга пiдступила менi до горла. I так менi стало погано, погано.

 - Ну, кажи-бо, не крутись. Чого мовчиш, ну? - I батько хотiв пiдказати менi своє iм'я, та, видно, теж посоромивсь.- Не скаже, звиняйте, малий ще. Соромиться.

 - Не развитой! - промовив нерозумний учитель.

 Ми з батьком пiшли геть.

 Було се в далекi старi часи, коли ми не мали ще здорового розуму. Тодi ще не знав я, що все проходить, все минає, забувається й губиться в невпиннiй змiнi годин, i всi нашi пригоди i вчинки течуть, як вода, мiж берегами часу.

 А не занадто вже я славословлю старих своїх коней i село, i стару свою хату? Чи не помиляюсь я в спогадах i почуттях?

 Нi. Я не приверженець нi старого села, нi старих людей, нi старовини в цiлому. Я син свого часу i весь належу сучасникам своїм. Коли ж обертаюсь я часом до криницi, з якої пив колись воду, i до моєї бiлої привiтної хатини i посилаю їм у далеке минуле своє благословення, я роблю ту лише "помилку", яку роблять i робитимуть, скiльки й свiт стоятиме, душi народнi живi всiх епох i народiв, згадуючи про незабутнi чари дитинства. Свiт одкривається перед ясними очима перших лiт пiзнання, всi враження буття зливаються в невмирущу гармонiю, людяну, дорогоцiнну. Сумно i смутно людинi, коли висихає i слiпне уява, коли, обертаючись до найдорожчих джерел дитинства та юнацтва, нiчого не бачить вона дорогого, небуденного, нiщо не грiє її, не будить радостi анi людяного суму. Безбарвна людина ота, яку посаду не посiдала б вона, i труд її, не зiгрiтий теплим промiнням часу, безбарвний.

 Сучасне завжди на дорозi з минулого в майбутнє. Чому ж я мушу зневажати все минуле? Невже для того, щоб навчити онукiв ненавидiти колись дороге й святе моє сучасне, що стане теж для них колись минулим у велику добу комунiзму!

 Було в минулому життi моїх батькiв багато плачу, темряви й жалю. Неяснi надiї й марнi сподiвання знаходили собi могилу в горiлцi й сварках. А найбiльш, чого їм вiдпустила доля,- роботи, тяжкої працi. Всi прожили свiй вiк нещасливо, кожен по-своєму - i прадiд, i дiд, i батько з матiр'ю. Так, нiби всi були народженi для любовi i мали всi талант до неї.

 Таж, певно, не знайшли одне одного чи не доглянули, i гнiв, i ненависть, якi були огиднi їм цiле життя, пiдкинула їм ворожка-чарiвниця, i все життя облуднi примари невпинно турбували їх i бентежили марно. I все життя їх було скорботним, як життя древнiх.

 Вони не знали, як змiнити його, i, вiддаючи перевагу тому, чого не судила їм доба, не порадувались.

 Тiльки було це так давно, що майже все вже розтануло в далекiм маревi часу, як сон, i потонуло. Одна лише Десна зосталася нетлiнною у стомленiй уявi. Свята, чиста рiка моїх дитячих незабутнiх лiт i мрiй.

 Нема тепер уже таких рiчок, як ти була колись, Десно, нема. Нема нi таємниць на рiчках, нi спокою. Ясно скрiзь.

 Нема нi бога, анi чорта, i жаль мене чомусь бере, що вже нема в рiчках русалок i водяних-мiрошникiв нема. Зате багато дачникiв тепер купається в трусах, на зло робочим людям, в гарячий лiтнiй час i, очевидно, на досаду, бо чого ж менi й досi так соромно вiдпочивати там, де працюють люди?

 Тодi Десна була глибокою i бистрою рiкою.