Зачарована Десна   ::   Довженко Олександр Петрович

 Тодi Пiрат, що спав бiля дiда на травi, схоплювався спросоння, тiкав у любисток i з переляку гавкав уже звiдти на дiда.

 - Та не гавкай хоч ти менi. Чого б ото я гавкав,- жалiвся дiд.

 - Гав-гав!

 - Та щоб бодай тобi кiстка в горло! Кахи-ках!..

 Тисячi тонесеньких дудочок раптом загравали у дiда всерединi.

 Кашель клекотiв у нього в грудях, як лава у вулканi, довго i грiзно, i дуже нескоро пiсля найвищих нот; коли дiд був уже весь синiй, як квiтка крученого панича, вулкан починав дiяти, i тодi ми тiкали хто куди, а вслiд нам довго ще неслися дiдовi громи i блаженне кректiння.

 Тiкаючи од дiдового реву, одного разу стрибнув я з-пiд порiчок прямо в тютюн. Тютюн був високий i густий-прегустий. Вiн саме цвiв великими золотими гронами, як у попа на ризах, а над ризами носилися бджоли - видимо-невидимо. Велике тютюнове листя зразу обплутало мене. Я упав в зелену гущавину й полiз попiд листям просто до огiркiв.

 В огiрках теж були бджоли. Вони порались коло цвiту i так прудко лiтали до соняшника, до маку - й додому, i так їм було нiколи, що, скiльки я не намагавсь, як не дражнив їх, так нi одна чомусь мене й не вкусила. А бджоляче жало хоч i болить, зате вже коли почнеш плакати, дiд уже чи мати дають зразу мiдну копiйку, яку треба прикладати до болючого мiсця. Тодi бiль швидко проходив, а за копiйку можна було купити у Масiя аж чотири цукерки i вже смакувати до самого вечора.

 Погулявши коло бджiл i наївшись огiркових пуп'янкiв, натрапив я на моркву. Бiльш за все чомусь любив я моркву. Вона росла в нас рiвними кучерявими рядочками скрiзь помiж огiркiв. Я оглянувся, чи не дивиться хто. Нiхто не дививсь. Навколо тiльки дрiмучий тютюн, мак та кукурудзянi тополi й соняшники. Чисте полуденне небо, i тихо-тихо, немовби все заснуло. Однi тiльки бджоли гудуть та десь з-за тютюну, вiд погребнi, доносивсь дiдiв рик. Тут ми з Пiратом i кинулись до моркви. Вириваю одну - мала. Гичка велика, а сама морквина дрiбненька, бiла i зовсiм не солодка. Я за другу - ще тонша. Третю - тонка. А моркви захотiлось, аж тремчу весь! Перебрав я цiлий ряд, та так i не знайшов нi одної. Оглянувсь - що робить? Тодi я посадив усю моркву назад: хай, думаю, доростає,-а сам подався далi шукати смачного.

 Довго щось ходив я по городу. Пiсля моркви висмоктував мед з тютюнових квiтiв i з квiтiв гарбузових, що росли попiд тином, пробував зеленi калачики i бiлий, ще в молоцi, мак, покуштував вишневого клею з вишень, понадкушував на яблунi з десяток зелених кислих яблук i хотiв уже йти до хати. Коли ж дивлюсь: баба снує коло моркви, дiдова мати. Я - бiгом. А вона - зирк та за мною. А я тодi - куди його тiкать? - повалив соняшника одного, другого:

 - Куди ти, бодай тобi ноги повсихали!

 Я в тютюн. "Побiжу,- думаю,- в малину, та рачки попiд тютюном". Пiрат за мною.

 - Куди ти тютюн ламаєш, бодай тобi руки i ноги поламало! А бодай би ти не вилiз з того тютюну до хторого пришествiя! Щоб ти зiв'яв був, невiгласе, як ота морковочка зiв'яла вiд твоїх каторжних рук!

 Не вдаючись глибоко в iсторичний аналiз деяких культурних пережиткiв, слiд сказати, що у нас на Вкраїнi простi люди в бога не дуже вiрили. Персонально вiрили бiльш у матiр божу i святих - Миколая-угодника, Петра, Iллю, Пантелеймона. Вiрили також в нечисту силу. Самого ж бога не те щоб не визнавали, а просто з делiкатностi не наважувались утруждати безпосередньо. Простi люди хорошого виховання, до яких належала i наша сiм'я, повсякденнi свої iнтереси вважали по скромностi не достойними божественного втручання.

 Тому з молитвами звертались до дрiбнiших iнстанцiй, до того ж Миколая, Петра та iнших. У жiнок була своя стежка: вони довiряли свої скарги матерi божiй, а та вже передавала сину чи святому духу - голубу.

 Вiрили в свята. Пригадую, баба часто казала менi: "А щоб тебе побило святе рiздво",-або: "Побий його свята паска".