50 хвилин трави   ::   Карпа Ірена

Даня зобразив подив, але за мить знову збайдужів. Нічого ж НЕ МІНЯЄТЬСЯ.

Ніколи тут нічого не станеться! — казав герой підліткового фільму, житель американського провінційного містечка. А що ж робити, коли маєш провінційне єство? Коли тебе вже наперед відкинуто, ще задовго до твого безглуздого народження? Євка мала якусь думку з цього приводу, але Дані завше бракло уваги дослухати її до кінця. Інколи він починав кволу дискусію, що не рідко скінчалася Євчиними сльозами. Вона була для нього істотою апріорі щасливою: донька заможних батьків, сама (інколи й щира) до всіх приязнь, зрештою, просто спритна в усьому амбітна крихітка.

You‘re so fucking special, I wish I were special…

Але ж як те все далеко… Наче крізь роки і купу вікон — не знаєш, дивлячись, яка там точно відстань.

What the hell am I doing here, I don‘t belong here…

* * *



…і посміхались вони один одному по-різному, бо ж кожен по-різному кохався у цій мовчанці. Бувало, Той забував про посмішку. Це тоді, коли зачудовано спостерігав якусь квітку, колесо, воду, пляму, звіра чи цегляний мур. Тоді Той промовляв ледь чутно: "Та ні, це надто фантастично". А Він лишень посміхався.

Він зацікавлено споглядав Тоя, коли Той спав. Тоді час близився до нуля. В ритмі таємних місяцевих годинників вони зливалися докупи, їхній подих співпадав у чотирьох чвертях, і Він поринав у м'якість міжсвідомості. Точніше, вони з Тоєм мандрували туди разом.

Однак траплялись дні скорботи. Тоді Він вбирався у шорстку волосяницю й незручні дерев'яні пантофлі, і, забувши про Тоя, йшов світ за очі. Він пихато спокушав схимників сокровенним іменем і роздмухував жар у привітному багатті подорожніх, він ночував лише в ожинниках чи на колючому вістрі річкового щебеню. А тим часом Той Інший наливався сяйвом, як місяць уповні. Скинувши одіж, Той кружляв дикі танки на розораному полі. Той, навіжена менада…

Вони зустрічалися немовби раптово, наче мимохіть, ніби схоплені поривом нероздільної сутності…

Так було до того випадку, КОЛИ…

(Євка скривилась і на мить відсунула листа — вона терпіти не могла ні кульмінацій, ні розв'язок. Все так законно… Проте вона вже читала колись цього листа, тому знову взяла його до рук).

… випадково,

незбагненно,

неочікувано Той пропав.

Самовільно,

стихійно,

нахабно.

Щез тоді, коли напередодні вони незвично довго дивились у глибоке запівнічне небо, ловили зоряні відблиски в зіницях один одного, пірнувши у духмяне срібло трав. Той щез тоді, коли напередодні вони мовчали злагоджено, як ніколи… Він задрімав чомусь раніше за Тоя. А Той щез.

Один із них боязко не прокидався зранку. Один із них сонно кліпав очицями і мружився від яскравого світла. Потім, рвучко підвівшись, роззирався довкола, і зрештою, помітив безглузду ляльку, що лежала поряд у траві…

Ще пізніше його вуста безліч разів шепотіли просте ім'я, його очі дивились на безглузду ляльку. А Він Один падав зі скель, розчинявся в дощі, топився на сонці, витікав зі снів того часу, де вони були одним… якщо не зважати на палкі почуття між ними.

Згодом його очі дивилися на безглузду ляльку.

Його очі дивилися на безглузду ляльку.

Очі дивилися на безглузду ляльку, яка лежала поряд у ледь прим'ятій траві.

Нарешті прийшов біль.

Він брів мовчки. Навпроти хатинки Він уверг кам'яну брилу, викарбувавши на ній власноруч:

ГЕЛІАЙНЕ! ТОН ЕОН!



Довкола каменя Він насадив кущі чудових асфоделій.

А коли бувало сонячно і променисто, там завше сиділо щось однооке, однобоке, одноруке, одноноге і шістнадцятизубе.

"Привіт. Це Той. Інший.", — сказала тоді Євка, подзвонивши Дані. Вона, здається, тоді ще радісно повідомила йому про свою чергову подорож. Це значило, що Дані доведеться зайвих десять днів киснути в холодних дощах, чекаючи на Євку. "Що, шум? А голосів ти не чуєш?" — шпинила вона.