Постукай у моэ викно (на украинском языке)   ::   Костецкий Анатолий

Отже, - почала вона урочисто, - ми з татом вирiшили...

- Мамочко, люба! - вигукнув я, та мама обiрвала мiй запал:

- Я не скiнчила! Так от, ми його лишаєм, але при однiй умовi: доглядатимеш його ти сам...

Я знов одкрив рота - запевнити, що кращої умови й не придумати, але мама строго пiдняла палець, i я став слухати далi.

- ... I, звичайно, щоб це не позначалось на уроках. Одне зауваження - i...

- Жодного! - не втерпiв-таки я. - Жодного зауваження вiд сьогоднi! Зараз побачиш...

Я вискочив iз-за столу й вибiг у коридор, де стояв мiй портфель.

- Як ти гадаєш, мамо, що це? - гордо простягнув я мамi щоденника.

- Ой! - тiльки й сказала мама, наче не вiрила очам своїм. П'ятiрка! З лiтератури! Дай я тебе поцiлую, дитинко!

Знов - "дитинка"! Але я вдав, нiби не чув, i повис у мами на шиї.

- Отже, домовились, - сказала мама, коли нарештi звiльнилась од моїх обiймiв. - i щоб ми з татом не нагадували про твої обов'язки. Ти вiдповiдаєш за життя птаха. Не забувай про це. Все!

Яке хороше слово - "все"! Кращого я, мабуть, i не чув. Зрозумiло, я доглядатиму його, бо знаю, що п_о_т_р_i_б_е_н граченятi! От тiльки крила... Сказати мамi чи нi?

- Мам, - нерiшуче почав я, бо мама вже стояла перед дзеркалом, а в такi хвилини її краще не турбувати, - послухай, будь ласка!

- Хiба ми не домовились? - озирнулась мама.

- Так, але, знаєш, у граченяти... крила пiдрiзанi.

- То що? - не зрозумiла мама.

- А те, що воно в_ж_е ч_и_є_с_ь!

- Справдi, - здивувалась мама. - Як я не помiтила?! Значить, воно вiд когось утекло. Що ж, доведеться повернути. Звичайно, коли хазяїн вiдшукається. А ти зроби ось що... - Мама на мить задумалась i закiнчила: - Напиши об'яву та повiсь на параднi дверi. З такими крилами здалеку не прилетиш. Отже, коли в нього хтось є, то вiн живе в нашому будинку. Все!..

Мама, як завжди, мала рацiю!

Я поплентав до своєї кiмнати, взяв ручку, аркуш паперу i сiв писати об'яву.

Писав я майже годину. Треба було добряче помiзкувати, щоб вийшло якнайкраще, без помилок. Врештi-решт я написав таке: ---------------------------------------------------------------------

Об'ява

Товаришi громадяни! Вiд кого в_т_е_к_л_о граченя, просимо звертатися до кв. № 50 (8-й поверх), телефон: 263-11-57. Спитати Почепцова Юрка. Дякую за увагу! ---------------------------------------------------------------------

Здається, вийшло непогано. Все на мiсцi, як у школi вчили. Навiть поверх назвав, щоб не шукали довго (краще б зовсiм не шукали!). Та над усе менi подобалось: "... вiд кого в_т_е_к_л_о граченя...". Слово "втекло" я навмисно пiдкреслив. Може, хазяїну стане соромно, що граченя вiд нього в_т_е_к_л_о, i вiн за ним не прийде. Адже з дому тiкають, коли там страшенно погано!..

Я знов переглянув об'яву й пiшов чiпляти її.

Прийде чи нi?

День сьогоднi видався по-лiтньому теплий, хоч був листопад. Перед будинком сидiли на сонцi бабусi й дiдусi та про щось гомонiли.

А неподалiк, на майданчику, зiбралося все наше товариство.

Бачите пузаня? Це Вiтько з першого пiд'їзду. В нього є величезний бульдог. Вiн хоч i товстий, а дуже хороший. Хто? Звичайно, Вiтько, а не бульдог!..

А той довготелесий, худенький - Сергiй, наш "голова"! Вiн завжди щось вигадує. Примiром, наловити двi тисячi горобцiв, зв'язати докупи й лiтати на них. Або збудувати машину, яка б усе на свiтi змiшувала. Ми поцiкавились - навiщо, - так Сергiй образився i три днi не розмовляв з нами... А на четвертий запропонував нам випити по три тисячi триста тридцять сiм склянок газованої води, щоб стати вiд газу легкими, як аеростати. Вiн усе розрахував, крiм одного - куди в нас влiзе стiльки води?.. А нинi Сергiй розмiрковує, скiльки потрiбно кротiв, щоб замiнити машини для риття метро. Уявляєте, красота яка?! Наказав кротам: "Рийте ось тут!" - i сиди собi посвистуй. А на зекономленi грошi, частину яких; звичайно, дадуть Сергiю, ми купимо справжню футбольну форму для кожного. Он як!..

А гляньте на того бiлявого, у в'язанiй шапочцi.