Давня казка :: Українка Леся
Страница: 1 из 6 | |||
| ||||||||||||||
| ||||||||||||||
КАТЕГОРИИ КНИГПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ О КНИГАХМихаил (19.04.2017 - 06:11:11) Антихрист666 (18.04.2017 - 21:05:58) Ладно, теперь поспешили вы... (18.04.2017 - 20:50:34) Роман (18.04.2017 - 18:12:26) АНДРЕЙ (18.04.2017 - 16:42:55) СЛУЧАЙНОЕ ПРОИЗВЕДЕНИЕЯ знаю, ты живёшь на облаках, 30.08.10 - 01:29 Хотите чтобы ваше произведение или ваш любимый стишок появились здесь? добавьте его! |
Аннотация: Леся Украïнка, украïнська поетеса, вiдома далеко за межами нашоï Батькiвщини, в 1893 роцi написала поему "Давня казка". Хоча цей твiр написаний досить просто для сприйняття, проблеми, яких торкається авторка, простими не назвеш. У центрi поеми Леся Украïнка зобразила поета, який у своïх пiснях висловлює найзаповiтнiшi мрiï народу про волю та щастя.
--------------------------------------------- Леся Українка Давня казка I Може б, хто послухав казки? Ось послухайте, панове! Тільки вибачте ласкаво, Що не все в ній буде нове. Та чого там, люди добрі, За новинками впадати? Може, часом не завадить І давніше пригадати. Хто нам може розповісти Щось таке цілком новеє, Щоб ніхто з нас не відмовив: «Ет, вже ми чували сеє!» Тож, коли хто з вас цікавий, Сядь і слухай давню казку, А мені коли не лаврів, То хоч бубликів дай в'язку. Десь, колись, в якійсь країні, Де захочете, там буде, Бо у казці, та ще в віршах, Все можливо, добрі люде. Десь, колись, в якійсь країні Проживав поет нещасний, Тільки мав талан до віршів, Не позичений, а власний. На обличчі у поета Не цвіла урода гожа, Хоч не був він теж поганий, — От собі — людина божа! Той співець — та що робити! Видно, правди не сховати, Що не був співцем поет наш, Бо зовсім не вмів співати. Та була у нього пісня І дзвінкою, і гучною, Бо розходилась по світу Стоголосою луною. І не був поет самотнім: До його малої хати Раз у раз ходила молодь Пісні-слова вислухати. Теє слово всім давало То розвагу, то пораду; Слухачі співцю за теє Ділом скрізь давали раду. Що могли, то те й давали, Він зо всього був догодний. Досить з нього, що не був він Ні голодний, ні холодний. Як навесні шум зелений Оживляв сумну діброву, То щодня поет приходив До діброви на розмову. Так одного разу ранком Наш поет лежав у гаю, Чи він слухав шум діброви, Чи пісні складав,не знаю! Тільки чує — гомін, гуки, Десь мисливські сурми грають, Чутно разом, як собачі Й людські крики десь лунають. Тупотять прудкії коні, Гомін ближче все лунає, З-за кущів юрба мисливська На долинку вибігає. Як на те ж, лежав поет наш На самісінькій стежині. «Гей! — кричить він, — обережно! Віку збавите людині!» Ще, на щастя, не за звіром Гналася юрба, — спинилась, А то б, може, на поета Не конечне подивилась. Попереду їхав лицар, Та лихий такий, крий боже! «Бачте, — крикнув, — що за птиця! Чи не встав би ти, небоже?» «Не біда, — поет відмовив, — Як ти й сам з дороги звернеш, Бо як рими повтікають, Ти мені їх не завернеш!» «Се ще также полювання! — Мовить лицар з гучним сміхом. — Слухай, ти, втікай лиш краще. Бо пізнаєшся ти з лихом!» «Ей, я лиха не боюся, З ним ночую, з ним і днюю; Ти втікай, бо я, мосьпане, На таких, як ти, полюю! В мене рими — соколята, Як злетять до мене з неба, То вони мені вполюють, Вже кого мені там треба!» «Та який ти з біса мудрий! — Мовить лицар. — Ще ні разу Я таких, як ти, не бачив. Я тепер не маю часу, А то ми б ще подивились, Хто кого скорій вполює. Хлопці! геть його з дороги! Хай так дуже не мудрує!» «От спасибі за послугу! — Мовить наш поет. — Несіте. Та візьміть листки з піснями, Он в траві лежать, візьміте». «Він, напевне, божевільний! — Крикнув лицар. — Ну, рушаймо! Хай він знає нашу добрість — Стороною обминаймо. А ти тут зажди, небоже, Хай-но їхатиму з гаю, Я ще дам тобі гостинця, А тепер часу не маю». «Не на тебе ждать я буду, — Так поет відповідає, — Хто ж кому подасть гостинця, Ще того ніхто не знає». Лицар вже на те нічого Не відмовив, геть подався; Знову юрба загукала, І луною гай озвався. |
ИНТЕРЕСНОЕ О ЛИТЕРАТУРЕ
ТОП 20 КНИГ
ТОП 20 АВТОРОВ
| ||||||||||||
|