Голодна весна :: Кирій Іван Іванович
Страница: 97 из 100 | |||
| ||||||||||||||
| ||||||||||||||
КАТЕГОРИИ КНИГПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ О КНИГАХМихаил (19.04.2017 - 06:11:11) Антихрист666 (18.04.2017 - 21:05:58) Ладно, теперь поспешили вы... (18.04.2017 - 20:50:34) Роман (18.04.2017 - 18:12:26) АНДРЕЙ (18.04.2017 - 16:42:55) СЛУЧАЙНОЕ ПРОИЗВЕДЕНИЕКогда окинешь взглядом свое прошлое, 19.08.10 - 11:33 Хотите чтобы ваше произведение или ваш любимый стишок появились здесь? добавьте его! |
Мені так кортіло сказати йому, що ми вже з матір'ю зібралися в дорогу, але втримався, пам'ятаючи пораду бригадира Басанського та голови сільради Задорожного. Все ж натякнув: – Може, й поїдемо… Пізніше… Іван був, як і я, худющий і такий же обідраний, з червоними півнями на ногах. Посиділи, поговорили про свої біди, й він зібрався йти. Я провів його аж до Темнорядівки. А як прощалися – не витримав-таки (добрий же товариш!), признався: – Ми таки поїдемо… Днів через два… Тільки ти, гляди, нікому ні слова, – попросив. – Щоб голова колгоспу не теє… не затримав… Іван розуміюче відказав: – Не бійся, я ж не маленький… їдьте, нехай вам щастить. Як захочеш – напишеш мені… Я пообіцяв. Ми міцно потиснули один одному руки й розійшлися. Коли я проходив мимо подвір'я Дроботів, мене раптом гукнув із-за воріт Антон: – Зачекай, я зараз до тебе вийду. – Чого тобі? – питаю. – Зажди, скажу. За хвилину Антон хряпнув хвірткою і став навпроти мене. Давно нестрижений чуб на голові – копицею, жовтий, мов з воску, зовсім придушений своїм горбом. – Ну, кажи! – Я до нього. Антон шморгнув носом, звів на мене глибоко запалі очі. – Ти, теє… Я бачив, як ви йшли з Іваном… Відтоді він не ходить до нас… І ти зневажаєш мене… А я… Я давно збирався… сказати вам… Я не хотів… І тоді, з тобою… за хліб… І в школу поліз… І ріпу в канаві викопав… На очах у нього заблищали сльози, він більше не зміг говорити й розплакався. – Не треба, не плач, – став я заспокоювати Антона. – Я розумію тебе… Мені справді стало зрозумілим, що він хотів сказати. І водночас було жаль його. Антон витер сльози з очей. – Зрозумів? Еге? – Авжеж! – підтвердив я. Антон пожвавішав, аж посміхнувся немов. – Спасибі тобі. Я знаю, ти добрий хлопець… – Не треба, – кажу, – мене хвалити. Я прощаю тобі… – Прощаєш? – І запалі очі його одразу повеселіли. На тому ми й попрощалися. Я справді простив Антону ті два його гріхи з хлібом. Чи тому, що мав їхати з села, чи від усвідомлення того, що Антона призвів таке вчинити голод. – Ти ж більше не сердься! – гукнув він мені вслід. – Ні! – щиро відгукнувся я. І на душі в мене стало гарно-гарно, як буває завжди, коли зробиш комусь приємне. …Недосаджений город, хату і все, що в хаті, ми залишали на бабу з тіткою Дунькою. Як-не-як – рідня. Хай доглядають, користуються чим хочуть, поки ми повернемось. А там видно буде. Та й чи повернемося – ми не знали. Мати, звичайно, журилася за всім, всього їй було жаль, адже кожна дрібничка в хаті наживалася її працею. Я співчував матері, бо й мені воно було рідне. Та найбільше мене турбував портрет Тараса Шевченка. «Кобзаря» я сховав у свою торбину, обгорнувши рушником, а портрета взяти було нікуди. В торбу – не вміщався, нести в руках – незручно. А мені ж так хотілося взяти і його з собою. Щоб бачити дядечка Тараса щодня, поговорити з ним у тяжкі хвилини, порадитись. – Ні, нехай він, мабуть, залишається дома, – мовила мати. – Хай стереже хату. Він же член нашої сім'ї. Я не погодився: – Йому буде сумно без нас у порожній хаті. Мати подумала-подумала й запропонувала: – То давай залишимо Парасці чи бабі на зберігання. І цього мені чомусь не хотілося. Була якась боязнь і недовіра, що портрет у них збережеться. – Деж вас подіти, дядечку Тарас? – звів очі на портрет Кобзаря. А дядечко Тарас дивився на мене добрими очима й мовчав, як завжди. – То кому ж його залишити? – затурбувалася мати. – Такий же гарний портрет, треба б у надійні руки віддати. А може, віднести його в школу? У школі ж є якісь портрети? – Є, – відказав я. – Товариша Сталіна. У нашому класі і в інших. – А тепер нехай і портрет Тараса Григоровича буде. Щоб товариш Сталін один не скучав, – сказала мати ледь-ледь посміхнувшись, чого я давно не бачив. |
ИНТЕРЕСНОЕ О ЛИТЕРАТУРЕ
ТОП 20 КНИГ
ТОП 20 АВТОРОВ
| ||||||||||||
|