Котигорошко   ::   Кожелянко Василь

Йому минуло вже вісімдесят років, вище керівництво держави й надалі тримало його при владі як запоруку певної стабільности, як живого запобіжника від міжусобної війни. Кого-кого, а самих себе генерали і міністри добре знали і не мали сумніву, що як лише не стане Котигорошка, кожен з них зробить спробу якнайшвидше вчепитись у горлянку своєму ближньому. Тому Котигорошка берегли, не обтяжували державними справами, лікували методами народної медицини і майже не випускали в люди. Котигорошко же мріяв про смерть. Тим більше, що майже усі, кого він любив, уже померли.

Спочатку — Ярина. Вона виснажила себе надмірною працею і померла просто на своєму робочому місці, підписуючи у світ чергове число «Кам'яного духу».

Того ж року — Небослава. Останнім часом вона хворіла печінкою і нарешті відмучилась.

Потім — син Ярополк. Він заразився якоюсь нечуваною хворобою, що вражає імунну систему. Довго не карався.

Залишилася лише Котигорошкова донька — Ярослава, але вона категорично не признавалась до батька. А потім взагалі виїхала з України. Після смерти Ярини Ярослава стала головним редактором телесіянського журналу «Кам'яний дух» і перенесла редакцію у Багдад. Бо саме там набирала сили нова хвиля суспільного захоплення вченням Телесія. Після того, як телесіянство стало державною релігією у країнах Старої і Нової Европи і вичерпало свій ресурс розвитку в Україні, почалися розмови про кризу цієї релігії. Та саме на тлі таких настроїв несподівано стався вибух інтересу до телесіянства в Ірані, Турані, Китаї, Індії і особливо — у Арабії. У ті країни перебралися найавторитетніші адепти-телесики, серед яких — відома журналістка Ярослава Кощун.

Котигорошко у нападі ревнощів надумав піти війною на Арабію. Просто так, аби не забували, хто у Евразії господар. Він викликав до себе начальника Генерального штабу ВНУ і зажадав через тиждень принести план окупації Арабії під приводом відновлення суверенітету над споконвічно українськими містами — Царгородом, Олександрією і Дамаском. Начальник штабу мовчки вийшов. А через півгодини у Котигорошків кабінет увійшов увесь ареопаг, тобто члени Державної Колегії, міністри-силовики, генерали й олігархи — ті, хто реально управляв тією країною.

Вони довго і терпляче відмовляли Котигорошка від намірів розпочати нову колоніяльну війну. Мовляв, нема в Україні наразі таких ресурсів, аби вести тривалу затяжну війну, на чужій території до того ж.

— Чому нема ресурсів? — запитував Котигорошко своїх олігархів.

— Чому війна має бути затяжною? — допитувався він своїх генералів.

— Чому Царгород і Олександрія — це чужа територія? — цікавився він у своїх ідеологів-геополітиків.

Ті говорили з ним, як з малою дитиною. Торгувались. Врешті зійшлися на тому, що замість виправи на арабів вони влаштують Грандіозний парад-мітинг. Для народу і президента! Приводом можна оголосити, ну, скажімо, річницю від отримання паном генерал-президентом Котигорошком офіцерських погонів, себто першого старшинського звання — чотар ВНУ.

— Але ж дата некругла! — вигукнув Котигорошко, щось порахувавши про себе.

— Та хто то вже пам'ятає, — заспокоїв Котигорошка ареопаг.

— Це як? — здивувався Котигорошко.

— А так, пане генерал-президенте, — посміхнувся ареопаг, — оголосимо, що це шістдесятилітній ювілей і все!

— Але ж… — завагався Котигорошко.

— Зате який парад буде! — мрійливо забубонів ареопаг. — Уявіть собі, пане генерал-президенте: ви у святковому білому строї…

— Чорному, — вередливо втрутився Котигорошко.

— Хай чорному, — погодився ареопаг, — але з білим обкантуванням, отож ви у парадній уніформі з усіма орденами-медалями…

— Вони не поміщаються, — знову перебив Котигорошко.

— Що? — не зрозумів ареопаг.