Меч Арея   ::   Билык Иван Иванович

В Києвому городi всi спали, конюх невдоволено буркнув спросоння: «Йди сам», – i знову влiгся в порожнiх яслах, конi теж спали, котрий навстоячки, котрий навлежки, тiльки Малкiв кудлач, низько звiсивши голову, дослухався болю в пораненому вусi. Богдан поляскав його по волохатому крупi. Кiнь навiть не зрушився. Тодi юнак одв'язав сiрого в яблуках жеребчика, лише торiк об'їждженого, пiдняв його на ноги й вивiв.

Борислав iз Вишеславом, сонькувато чухаючись, топталися бiля стайнi.

— Ти бери гнiдого, а ти рябу, –сказав княжич i, пустивши свого жеребчика вiльно, пiшов по сiдло.

— Студено, –позiхнув Борислав, але не сказав княжичевi й слова навпроти. Вишеслав же, якого коротко звали Вишатою, взагалi нiколи не сперечався.

Коли троє юних комонникiв виїздили з Полудневої брами, було так само темно й холодно, тiльки на всходi за Почайною i Днiпром палахкотiла ранкова зоря, мов нова срiбляна ногата. До сiдла в княжича була припасована широка тула з луком i стрiлами, в лiвiй руцi вiн тримав коротеньку сулицю для метання, другою ж правував жеребчика. Богдановi товаришi були озброєнi так само.

В Хрещатому Яру стояла ще густiша темрява, та конi дорогу знали й незабаром, перебрiвши неглибокий Хрещатик, вийшли на Соляний шлях i попростували Берестовим лiсом у бiк Звiринця. В лiсi дорога була ще по-весняному м'яка, й конi ступали майже нечутно. Прокидалися птахи.

Десь у невидимiй глибинi бiг Днiпро, й звiдти тягло холодом.

— Куди? –спитав лаконiчно Вишата, коли перед очима розступилися дерева й почалась галява.

— До джерела, –так само коротко вiдповiв Богдан, перейнявши в трохи старшого друга його небалакучiсть, i знову запала тиша, тiльки чути було легеньку ходу та обережне пофоркування коней.

До джерела пiдiйшли в ту часину, коли природа немов затамовує подих, чекаючи всходу сонця. Богдан показав Бориславовi за глинясту кручу:

— Туди.

А сам з Вишатою подався трохи нижче, на два кидки стрiлою.

Вишата попрямував свою рябу кобилу за густий лiщинник i немов розтанув у передранкових посмерках. Богдан узявся ще на два пострiли нижче й собi зайшов у кущi. Тут сiрiло невелике озеречко, до якого перед свiтанком приходять попити води козулi, дики, оленi й iнша звiрина. Там далi, де помiж крутих жовтих берегiв звивалася Либiдь, було надто вiдкрито, й мисливцi знали сю звичку тварин.

Богдан не зводив очей з ледь помiтної стежки, де мусила з'явитися дичина. Лук був уже наготовлений важкою короткою стрiлою, й кiнь, пройнявшись настроєм свого вершника, стояв мов неживий. Але хлопцевi чи то вiд нетерпiння, чи таки з холоду тремтiли пальцi, дарма що був одягнений у цупкий сiряк, а насподi –ще й у гарну ягнячу гуню.

Перший дик з'явився на стежцi тiльки тодi, коли за Днiпром устало сонце. Богдан пропустив його вiльно. Се був молоденький ще дикунець i, певно, самiтник, бо стада за ним не виявилось. Богдан провiв його поглядом. Нехай дибає. Десь там угорi на нього чекають Вишата з Бориславом, i, за ловчим правилом, перший удар належить їм.

Кiнь теж уздрiв iклатого кабана й неспокiйно запряв вухами. Богдан тихенько поплескав жеребчика по холцi, й той угамувався. Дикун пiшов обережно, не рохкаючи, й нюшив повiтря довгим писком, але ловчi стояли за вiтром, i кiнський та людський дух до нього не доходив. Тварина поминула кущi, де сховався Вишата, й пiшла далi, й Богдан удоволено всмiхнувся: Вишата теж пропустив, оддавши дика Бориславовi.

В сю мить на стежку вихопився iнший дикун, великий i кострубатий. Став, тихо рохнув i пiшов далi. З гущавини з'явилося пiвтора десятка тварин –свиней i пiдсвинкiв. Богдан знову торкнув гарячковитого жеребчика за холку й почекав, поки стадо вiддалиться, бо сей удар належав не йому, а Вишатi. Й коли свинячий ватажок наближався до того мiсця, де причаївсь Вишата, на стежку виступив стрункий буруватий олень. Поклав роги на спину й утяг нiздрями повiтря. Його не турбувало стадо вепрiв попереду. Олень остерiгався страшнiшого. Та в повiтрi не було нiяких бентежних запахiв, крiм неприємного свинячого, й олень пiшов далi.