Трохи питьми   ::   Дереш Любко

Алік з гумором розповідає, що неодноразово був свідком того, як погода кардинально мінялася в моменти рішучих духовних трансформацій у його колег-екстрасенсів. Жанна обіймає Лорну за плечі з одного боку, а Віка (нізащо не назву її Вірою!) – з іншого. Вони сміються з Алікових дотепів і поводять себе вільно й невимушено, мовби на відпочинку після напруженої роботи.

З того, що долетіло до моїх вух, я зробив деякі висновки. Зокрема, стало ясно, що цей жук переконав дівчат, буцім щойно Лорна, а також усі вони, пережили велике духовне по-трясіння-зцілення…

Я з болем усвідомлюю, що безнадійно програв цю гру Алікові. Алік намагається не дивитися в мій бік, бо напевне знає, що я єдиний з присутніх, хто насправді бачить, як найменшу нагоду цей шарлатан використовує, аби зміцнити свій імідж гуру. Навіть цю химерну мінливість погоди, притаманну для гір, він ухитрився використати собі на руку. От жучара!

От… щойно ми перетнулися поглядами, й Алік винувато відводить очі. Соромиться. Чи боїться?… Звісно, йому б за краще було, якби мене тут не було взагалі. Тоді б він безроздільно заволодів довірою дівчат. Премудрий гуру в оточенні юних створінь – приваблива роль не для одного «духовного шукача». Я його навіть розумію, чесно.

І все-таки, мені зараз боляче й прикро через те, що то я – саме я вигадав, я організував цей з'їзд, я йшов на ризик, а він… він пожинає плоди слави. Завжди чомусь так.

Кидаю недопалок у ватру і, щоб якось відволіктися, починаю докладати дров до багаття.

– Йостеку! – гукає Віка. – А ти бачив, як під час буревію з'явилася та сама скеля, де була колись Лорна з дядьою?

– Ні, – буркаю я.

Алік натомість втручається жвавим голосом:

– А мені здається… мені здається, друзі, я навіть озеро під горою бачив! Це взагалі фантастично! Такої сили психокінезу я ще не зустрічав! Лорна, у тебе великі здібності!

На ці компліменти Лорна невпевнено посміхається. Я ще ніколи не бачив її такою зм'яклою й розпруженою.

– А я ще ніколи не бачив, як формується секта, – кидаю їм. Передразнюючи гуру, додаю саркастично: – Це взагалі фантастікі !

Дівчата трохи ніяковіють, Алік теж пригасає, але, видно, не хоче втрачати ейфоричного настрою, який вдалося створити в собі й у групі.

Групі? Значить, четверо проти одного?

Що ж. Буду вести своєї вперто.

Мені страшенно хочеться зараз гаркнути щось таке викривальне й гостре, від чого Алікова маска вмить облізе і всі побачать його справжнє обличчя. Але, як на зло, нічого дотепного на думку не спадає. Мушу користуватися найпримітивнішим знаряддям: сарказмом. Що ж… Як істинний інтелектуальний самурай, котрий присягнув воювати за свободу духу та ясність розуму, я кидаю Алікові свій останній виклик. Вирушаю у свій останній бій.

Змочивши горло водою, я випростувався. «Банзай!» – прошепотів собі стиха під ніс. Скориставшись моментом мовчанки (усі в якусь хвилину стежили за тим, як я п'ю воду), я відкашлююсь і наче продовжую незакінчену думку:

– А ви знаєте, Аліку, я вас навіть розумію і, можна сказати, навіть починаю симпатизувати вам, – мій голос фальшиво миролюбний. Мені незручно через невдалий початок атаки. – Ви, Аліку, просто людина, яка заблукала… Ви людина чесна, тут слів нема, але, як то кажуть у мене на роботі, «хороший хлопець – це ще не професія». Чесним бути мало. Потрібно бути тверезим. А ви заблукали серед химер… Знаєте, від містика до шизофреніка один крок. Повірте, я й сам свого часу був близький до подібного. Тоді, з Лорною – я розповідав про це. Чесне слово. Я відчував, що в один момент можу цілком втратити увесь свій скепсис, усю критичність і почати залежати від чогось «потойбічного»: від демонів, магічних впливів і так далі. Але я сказав собі: «Йостеку, це шлях слабаків».