Трохи питьми   ::   Дереш Любко

Я роблю паузу, аби додати наступним словам більшої ваги:

– Аліку, повірте, набагато легше збожеволіти, ніж зазирнути в очі дійсності.

Короткими поглядами Алік оцінює мене і раптом невластивим йому сухим тоном каже:

– А знаєте, Йостеку, чому у вас на носі такі товсті окуляри?

– Напевне, з тої ж причини, що й у вас.

– Хе-хе, дотепно. – Насправді старому не смішно. Він заціплений. – Ви праві, Йостеку. З тої самої причини, що й у мене. Ми схожі один на одного. І знаєте чим? Нас обидвох засліпило наше прагнення бачити світ таким, яким ми його собі уявили. Ви – у своїй манері, раціональній і механічній. Я… у своїй… містичній… і… і релігійній…

Алік сковтує грудку в горлі, яка заважає говорити.

Вдихнувши глибоко і різко видихнувши, він знімає з перенісся окуляри, втомлено тре собі очі й нахиляється в мій бік:

– Мені нелегко зараз говорити… Тому краще погляньте, друже, що я зроблю…

Алік підносить окуляри в повітря і скручує їх у криву вісімку, аж чутно тріск пластмаси. Враз він весь розслабляється, його плечі опускаються, і він з усмішкою кидає свої поламані окуляри мені під ноги.

– Дивіться, Йостеку. Дивіться уважно, що я зробив. Щойно весь мій світ упав до ваших ніг. Ви перемогли мене.

Мої уста напружуються. Щелепу зводить судома. Сучий він син, он хто. Миротворець, блядь. Позер йобаний, а не миротворець.

– Не клейте дурня, – кажу черство. – Навіщо ви це зробили?

– Я пожертвував щойно своїм світоглядом, уявляєте? – Алік розпливається в усмішці. – Щойно я відмовився від своїх поглядів. – Він ляснув себе по коліні. – І – уявляєте? – почуваюся дуже легко. Хто б міг подумати!

Алік роззирається довкола: на прояснене небо, на ліси, осяяні призахідним сонцем, на гори у золоті, на дівчат, і кожному усміхається. Він полегшено зітхає.

– Дивіться! Дивіться всі! – заманює він рухами рук. – Ви свідки, так, ви свідки! Я більше нічого не знаю про жругрів, про уіцраорів. Ні слова більше про квантовий перехід і біополе. Я просто собі людина. Йостеку, я вас благаю… Зробіть так само. Окуляри заважають вам.

Напруження наростає в мені. Ах ти ж дристуняра старий. Скільки можна насміхатися з мене?

Все має бути написано на моїм обличчі – холодний інтелект, який достойно протиставляє себе зубатому, шизофренічному, безпричинно радісному старому алкашеві.

– Перестаньте. Ви вже в літах, а поводитеся, мов паяц. Збережіть бодай рештки гідності.

– Скиньте, скиньте свої товсті окуляри, Йостеку, скиньте свій багаж знань. І гідність свою теж скиньте! Подивіться, який світ великий. – Алік дедалі більше поводить себе, як клоун, він доводить свою гру до абсурду.

Ненавиджу таких людей.

Щойно я усвідомив, як глибоко я ненавиджу людей, котрі говорять абсурдні речі… котрі породжують і примножують абсурд. Вони – зло.

Алік присунувся навколішках, аби ще на кільканадцять сантиметрів наблизити своє обличчя до мене. Він зазирає божевільними очицями до мене просто в душу, при цьому рот його не закривається. Я відчуваю: ось-ось, і все, що тримається на останніх нитках у мене в душі, зараз вихлюпнеться назовні. Голос його змушує мене закипати. Я усвідомлюю, що зненавидів цей голос, відколи вперше почув його.

– …Йостеку, ваші окуляри – це щит. Вони ваша раціональність, друже. Відкиньте її вбік, подивіться на цей широкий, цей прекрасний світ. – Алік протягує руку до мого перенісся і додає лагідно: – Дайте я вам допоможу…

– Руки! – вискнув я й відсунувся. – Руки при собі тримай!

– Ну що ж ви так! Визнайте, визнайте загадковість, визнайте незбагненність цього світу. Він не вміщається у жодні схеми, в жоден погляд… А погляд, який вміщатиме цей світ, ніколи не потребує окулярів…

Алік швидким рухом цапнув мої окуляри, їх перекосило на моєму обличчі, й тут я не витримав. Права рука сама собою смикнулася й заїхала Алікові просто під дих.