Хиба ревуть воли, як ясла повни?   ::   Мирний Панас

Як почули люди, то стали збігатись з усього села — старе й мале, мов на ярмарок.

У той час Грицько вертався з поля з снопами, аж трьома возами. Він — за

одним, Христя — за другим; а син — хрещеник Галин — сидів на третім

поверх снопів, тільки головка манячила. Побачивши зборище, вони спинили

волів, а самі пішли до гурту... та й поторопіли обоє! Не швидко вже

Грицько опам'ятався, підступив ближче.

— Що це, брате Чіпко? — журливо, з самого глибу серця, обернувся до його Грицько.

У тому запитанні, в його голосі, не було ні докору, ні помсти, а вчувався тяжкий жаль — шкода пропащого брата...

Чіпка скоса зиркнув, здвинув густі брови — та й одвернувся.

Грицько стояв, як пришиблений, дивився мовчки.

Незабаром старший москаль, що вів етап, скомандував у дорогу.

Рештанти стали підводитись, забряжчали важкими цепами. Почалося

прощання, обнімання, почувся плач, голосіння... Плакали люди, обнімаючи

своїх безталанних братів; подавали їм на прощання — кожен по своїй

спроможності: той шага, той копійку, а хто й гривню... Плакали

розбишаки, навіки прощаючись з рідним селом, з своїми людьми — рідними

й нерідними. Один Чіпка не плакав. Як той сич насуплений, стояв він

нарізно всіх, звісивши на груди важку голову, в землю потупивши очі, —

тільки коли-не-коли з-під насуплених брів посилав на людей грізний

погляд... Не знайшлося душі, щоб підійшла до його, попрощалася...

Брязь!.. дзень!.. брязь!.. дзень!.. Валка рушила.

— Хай тобі бог помагає на все добре, — крикнув навздогін Чіпці Грицько.

Чіпка озирнувся — і од гукнув з дороги:

— Грицьку! поклонись матері... Скажи: хай мене дожидає в гості, коли не сконіє до того часу...

— Господи! — заливаючись сльозами, мовила Христя: — напути його на все добре! — та разом з Грицьком й повернули до возів.

— Воно таки правда, що цей Чіпка непевний...

— Такий і батько був...

— І вродився, так, —прости господи!

Балакали люди, проводжаючи очима потонувшу в сірій куряві валку.

Довгенько ще вони стояли, судачили, рахували, — поки не перевели

розмову на врожаї, на посіви та другі хазяйські турботи; а тоді вже й

порозходились по домівках.

Мотрю взяв Грицько догодувати до смерті. Швидко після того вона й умерла.

Чіпчину хату опечатали, забили. У ній одні сови та сичі плодилися та

тічки собак товклися по вгороду, що весь заріс бур'яном, як лісом.

Через рік — веселе колись місце опустилося, зглухло. Облупана пустка

стояла ще страшніша, ніж та, котру купив Хрущ. Люди знову стали її

відхрещуватись, як проходили мимо; а малі діти боялися й здалека

глянути на того чоловічка; що, як те страховище, позирав з воріт на

шлях своїми витрішкуватими очима.

А недалеко од Пісок, над самим шляхом, коло Хо-менкового хутора,

насипано високу могилу, а на ній стоїть височенний хрест — оглядає

навкруги хутори, гела, всі околиці... Під ним тліє вісім безневинних

душ, загублених в одну ніч «страшним чоловіком».

А посеред села насупроти похилої церковці, тоне в саду, як у раю,

видивляється на свою красу в ставкові води, поновлений палац — у

позолоті, у розкошах. В йому тепер живе новий хазяїн Пісок — перший

ду-кач на все Гетьманське, перша голова в повіті, найщи-ріший земець,

предводитель, предсідатель, банкір, за-водчик-сахаровар — Данило

Павлович Кряжов. І як тепер весело в тому палаці! Які бувають іноді

гулянки... встала б генеральша, якби можна! Тепер уже не з одного, не з

двох якихось повітів, а з цілої губернії саме спинкове панство, саме

найзаможніше купецтво знаходить тут щирий привіт, добру учту веселого й

щедрого хазяїна...

Минав рік; минав другий... Стояла на край села сиротою пустка, —

завидувала палацу.