Хиба ревуть воли, як ясла повни?   ::   Мирний Панас

— Ось до якої

пори виходив! Ні корова, ні кобила не наповані, а він блукає...

— Я, мамо, на полі був... до ярини довідувався, — одказав він.

Мати пильно подивилася йому в вічі, наче вивіряла : чи правда тому? Та

син уже повернувся — пішов прямо до загороди, а вона з порожньою

помийницею — в хату.

— Не гайся ж, жени корову напувати, бо треба ж ще колись її й доїти! — усе-таки з докором гукнула з сінешніх дверей мати.

Син уже не чув того докору. Він випустив з загороди корову, одв'язав од

ясел кобилу — погнав до водопою. Хутко погнав, хутко й назад вернувся.

Позаганяв у загороду худобу, набрав оберемок свіжої трави. Зелена трава

нагадала йому зелену керсетку; заманячила ніби знайома постать; він

мерщій кинув у ясла оберемок... йому здалося, що з-під трави заблищали,

мов дві углини, двоє чорних очей... «Згинь ти, марю-кої — скрикнув він,

випростуючи з трави руки. — От, причепилася!»

Швиденько зачинив загороду, пішов у хату. Повечеряли мовчки. Полягали спати.

— Чи ви, мамо, не знаєте: у москаля є дочка? — пита він трохи згодом.

— У якого москаля, сину?

— Що живе коло нашого поля хутором.

— Не знаю, моя дитино. Знаю, що була, — та, казали, либонь умерла. — А що там?

— Та я так питаю... нічого.

Розмова увірвалася. Мати заснула на полу. Син лежить на лаві. Сон не

йде йому в голову. Душно йому, млосно, пече попід боками, а в віччю —

вона та й вона. «Пропади ти, навіжена!» — шепче він. Перевернувся з

боку на бік, натяг на голову ряднину, — не спиться, та й годі... «Ні,

вже: не швидко ти діждеш, щоб я пішов на поле!»



II

ДВУЖОН



Літ за двадцять до кріпацької волі, з того самого Ромоданового шляху,

яким ішов парубок, у село Піски вступав якийсь невідомий захожий. Видно

— з далекої дороги. Сорочка на йому чорна; штани вибійчані, підсукані

аж до колін; за спиною вірьовкою навхрест перев'язана одежа; через

праве плече, на палиці перекинута торба — мабуть, з харчю, та пара

шкапових чобіт. На взір — чоловік середніх літ. Чорні, як гайворон, уси

починали вже по краях рудіти; борода стирчала чорна, остюкувата, давно,

мабуть, не бачила скіска.

Ішов захожий тихо, нога за ногою, й роздивлявся на всі боки. Сказати б

— з заробітків, коли б не така рання пора. А то тільки що весна

настала. Постікали води, зазеленіли трави, зацвіли садки, городи, сонце

ще не пекло, як серед літа, а приязно сяло та гріло.

Дійшовши до одного двору, де серед нечистого городу влізла в землю

старенька хата, захожий став. .«Оце ж мов, бачся, й Окунева хата!» —

каже він сам до себе. На той час з низеньких хатніх дверей вийшов

молодий парубок.

— Здоров був! — обізвався до його захожий.

— Здоров.

— Чи це Окунь живе?

— Який Окунь?

— Карпо Окунь, старий дід.

— Ні: це Лимар, а не Окунь.

— А де ж Окунь?

— Та який Окунь?

— Дід старий, що з бородою ходив.

На їх розмову нахопилася з-за хати старенька жінка. Видно, поралась

коло городини, — бо очіпок подався трохи набік, лице в поту, руки в

землі.

— Та кого ти, чоловіче, питаєш?

— Окуня Карпа.

— Е-е-е... його вже давно й сліду нема... Знала я того Окуня, знала...

Уже, мабуть, літ з десять буде, як помер... А тобі ж навіщо він?

— Та треба... Так умер, кажете?

— Умер, умер.

— Та хто ж після його зостався?

— Та хто ж, після його зостався?! — каже жінка, задумавшись... —

Зосталася Ганна-небога, що вийшла за Соломенка. .Та й та уже вмерла.

Оце ми у неї й дворище купили. Та ще зостався Грицько — був йому якийсь

далекий родич... торік його у некрути взяли. Та, здається, вже й немає

нікого такого...

— Так... А волость же ваша далеко?

— Волость? — глянула жінка на його й, перегодя трохи, одказала: — на

тім боці села. От як підеш сією улицею, та й вийдеш прямісінько. Спершу

будуть гамазеї, а там — зараз і волость.

— Ну, спасибі вам. Прощайте.

— Щасливо.

Пішов собі чоловік тою тропою, що розказала жінка.